Не знаю я, уся оця барлога,
Весь світ обрид. І з ямами дорога.
Холодний вітер. Холодні люди.
Їх так багато, наче, вони всюди.
І сил нема, така слабка, вразлива.
Зламав цей світ мої маленькі крила.
Не хочу бачити нічого і нікого.
О, Господи! Чому така важка дорога?
Забутись, змиритись. А як?
Коли так вдаряє кулак.
Подітись, згубитись. А як?
Коли не пускає кулак.
Кричать звідусіль: «Розіжми.
Змахни що є сили крильми!»
А сили тієї нема.
Лишилась безвихідь німа.
Так тріпоче у грудях те слово,
Що камінням на серце лягло.
Не лишає нічого живого,
Чорну маску життя зодягло.
Може гірко не так від образи,
Як від слова лихого. Воно
Не заслужене мною, бо завжди
Я цим людям робила добро.
Не скривдила їх, не зронила
Ані жодного злого слівця.
Я душею до них говорила,
Тільки їхня душа не жива.
Може іноді й каюсь, що доля
Так навчила сліпої довіри.
І я вірю усім, моя б воля
Стала б лютим, розлюченим звіром.
Подивлюсь на цей світ і заплачу.
Не лишилось нічого святого.
Ворон сторожко бідами кряче.
Гріх один. Заслужили такого.
Ні один у житті своїм нищім
Не поверне душею до Бога.
В середині лиш лють лиха свище
Кривда лиш припада до порога.
Хай би світ цей у дзеркало глянув
Він скривився б від власного лику.
Як же хочеться грому і зливу
Щоби змити байдужість цю дику.
Добрі люди, ну де ви, з’явіться.
А нема, бо ховаються тихо.
Хай ім’я Твоє Боже святиться
І відверне від нас страшне лихо.
І не знаю, як нас примирити,
Бо душа моя бачить лиш спокій.
Я так звикла людей цих любити,
Що не віриться в їхню жорстокість.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247030
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.03.2011
автор: never