Прокидаєшся, а сніг сміттям кує об землю.
Вітром може підлетіти вверх,
Або з розгону вдарити в обличчя.
Та все одно влягає на поверхню.
Він хоче просто до весни пролежать.
Що б не турбувала плюсова температура
І маля каталось на санчатах,
Чи ліпило з нього бабу…
А пам’ятаєш, обіцяла влучити у мене сніжку,
Щоправда, то було в сліпучу осінь.
Я уявив, злетів і вічність падав –
А сніжка досі десь лежить…
Назвав знайому на твоє ім’я,
Бо в ній побачив частку сміху,
Який злітав із твоїх уст –
Згорів від сорому, замріявся про осінь.
Уявляєш, я ішов по вулиці і всюди бачив люд,
Який з твоїх часток складається
І було так, неначе то ходила ти.
Осиротів. Схотів мовчати. Крик.
Всі обертались і у скроню палець,
А я лиш «Здрастє!» відбивався.
Розширені очі качають серце,
Як не знаєш кому з ілюзій довіряти.
Але то всюди була ти!
На ескалаторі з тобою привітався.
Подивилася на мене, як примара:
«Вибачте. Я обізнався!»,
«Нічого! Так буває часто.».
І так чотирнадцять разів.
Перон переповнювався тобою.
Задумав втечу.
Але змирився з твоєю байдужістю,
Примусив себе заспокоїтись.
Кажу: «Вона далеко! Будь сильніше»,
А серце вибиває з ноги груди.
Під’їхав поїзд, що заглушив голоси.
Я зайшов у його шати
І щастя – зникли знайомі частини.
І, не знаю як описати – справжня єдина ти!
Відразу перетворився на коробку.
Дрібний такий коробець, що загубився за шафою.
Лише одні очі та глотка,
Яка нервово ковтає слину.
То справді була ти –
Обізнатись на цей раз не міг.
Змінилась, стала мене не помічати,
А я зрадів, що не угледіла.
Щось всередині скомандувало: «Треба тікати!»,
А я, як останній боягуз… залишився поглядом тебе цілувати.
Ти змінилась, стала ще кращою.
«Як твій Бог? Як душа? Не боляче?» - хотів все спитати,
Але ж боягуз… тільки й цілую на відстані апатичних пасажирів.
Все читала без смаку рекламу,
Яка з’їла до ребер усі твої реакції,
Я не міг зупинитись тебе цілувати,
Тому просто відвернувся.
Ти виходила на тій же зупинці, що й я.
Безтурботні, мінливістю сповнені кроки.
Не вийшов, а поїхав далі,
Бо просто б не втримався і тебе поцілував.
Ти б звичайно злякалась такій несподіванці,
А потім би мене прокляла.
Я б просто сказав: «Дякую!», посміхнувся
І кинувся на шпали, чекаючи поїзда.
Лежачи в очікуванні металевої долі,
Просто наспівував би твою пісню,
Яка з голови категорично не виходила.
І обов’язково заплющив би очі…
Проїхав аж до кінцевої з порожньою від думок головою.
Пересів на протилежну колію.
Запізнився на сорок три хвилини.
На мене кліпали пальцем, що я не пунктуальний,
А я просто лежав десь там далеко на шпалах і співав твою пісню.
На табло було 3:14 – скоро прибуде черговий, наповнений людом поїзд.
Вони мене не знали, але чомусь співчувають моїм частинам на колії.
Я їм за це не дякую.
Бо просто помер.
Черговий раз.
Від випадкової зустрічі з тобою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247165
Рубрика: Білий вірш
дата надходження 15.03.2011
автор: mogil_serg