Холодний дощ стрічав мене
назустріч падаючи з неба.
А я не знала: чи мине
в усмішці кожен день потреба.
Я посміхалась, дощ ішов,
гілки торкаючись сльозами.
Він дарував свою любов,
шепнув краплинами-словами.
Що закохався він в усмішку
моїх, як зелен лист очей,
як в непрочитану ще книжку,
неперелистаних ідей.
Так задивлявся, наче в ліс
мої очей, моїх зелених.
Та, боячись відчути злість,
він напускався, мов скажений...
Зелені очі, кажуть, злі.
А я їх маю, то це правда:
Мені заснути десь у сні,
не прокидатися до завтра?!
Гілки раптово похилились,
зломились деякі із них.
Вночі таємній, це наснилось, -
і пролетів луною крик...
Зелені очі пробудились,
дощеві сльози не знайшли.
На простирадлі лиш зустрілись
з промінням сонечка-душі.
Я зрозуміла, то був сон...
Дощу всміхалася крізь сльози.
А він блукав коло вікон -
під ранок висох на порозі...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247270
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.03.2011
автор: Ліна Біла