Ми з Тобою просто схожі, і наша подоба – мнима.
Якось ніяково до болю за братів наших менших – тварин.
Кимсь розставлено безліч свічад, але найголовніше – незриме,
Те, без чого ми всі – лиш відбитки, черговий результат світлогри.
Генетичних зв’язків – жодних, та я вірю у Тебе, рідний,
Бо ж сліпий так-от само і Ти в свого вірити маєш Творця.
Без пірнань у пітьму задзеркалля аж нічого зовсім не видно,
У невидимім оку житті прозрівають не очі – серця.
Я впізнаю Тебе, Ти – Його, коли з серця до серця в безмежність
Нам відкриється сріблу подібна і ненатла нитка життя.
Ми зустрінемося, Брати! Через вічність, на Білій Вежі.
І найпевнішим знаком рідства буде наше серцебиття!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248148
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.03.2011
автор: Богдан Ант