Ліпив із глини зорі і безодні,
Повітря й Землю, Воду і Вогонь,
І Слово власне, й свято Великодня,
Й святкуючих...
І в кожнім Одного
Вособлюючи, надихав Душею
Безлику, неживу речовину,
Що, тільки-но отямившися Нею
Й прозрівши, покладала всю вину
За свій непотріб на Його сваволю –
Хто, вклавши в неї волю, вклав Себе,–
Від чого та зволіла власну долю
Вернути «до тих втрачених Небес!»…
А тобто – знову в глину...
Й все – спочатку.
Наступний ранок, замисел і шал,
Яким на цей раз запліднити Матку
Життя потрібно так, щоб та Душа
Лише до Тебе Одного воліла!
Та ось вкладаеш волю...
Й все спочатку.
Любов не знає Одного, і в цім –
Непередбачуваність задуму й фіналу.
Це – Розвій Дії. Він – Живий, не сталий.
Склонімося ж перед величним НИМ...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248480
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.03.2011
автор: Богдан Ант