Я не можу злетіти до неба,
Залишивши ці дикі поля.
Хоч і більше нічого не треба,
Та в обіймах вдержала земля.
Непотрібні тепер мені крила,
Я палю їх під сонцем весни.
Вся прийдешність навічно спочила,
Люди – лиш дотліваючі сни.
Я стою на безкрайому полі,
Проводжаю омріяний сон.
Я навіки зостався в неволі,
Я назавжди потрапив в полон.
Так, тут гарно… Тут добре стояти…
Так, можливо, я все полюблю…
Та, на жаль, в полі зору лиш грати,
За якими я й досі не сплю.
Там, за обрієм, крапелька сонця
Потягнулась до світу тіней.
А мені – лиш ця роль охоронця,
Зберігати людей від людей.
Вже не хочу літати на крилах,
Вже не хочу тікати від всіх.
Вся могутність – в об’єднаних силах,
Я зробив все, що міг і не міг.
От і все, я розтану в цім полі,
Відвернусь від побляклих облич.
Я не можу вже грати ці ролі.
До побачення. Сонце, поклич!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249186
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 24.03.2011
автор: Аарон Краст