Історія собак
Геп-геп, геп-геп, - гепали Галю по сраченятах молоді парубки Арсен та Дмитро, притиснувши її, таку юно-сексуальну до тину під зорями. Геп-геп, геп-геп, - гепало серденько дівчини, а хлопці аж охали, думаючи що то вона грайливо ворушть цицями до них. Геп-геп, ох-ох, геп-геп, ох-ох - доносилося до діда Ониська сідничні поляски та дівоче зойкливе зворушення з придихом. Дід Онись так ліниво повис на перелазі, по-старечому підперши костуром своє тіло, яке геть попровисало і хилилося низенько-низенько. Старий аж примружився від задоволення: молодецькі шалощі сколихнули старий овес і діда привалило спогадами його босацького крутійства. Ось він якраз у міру заспаний так, щоб не молоти зайвого, але при тім вціляти в двері, виходить з хати, голова піднімається до неба, в очах блистять зорі, а пащеку розтягує. Як слід позіхнувши і почухавши де треба, Онись пускається у нічну мандру по своїх горе-батярів, що вже якраз вислизають з-під заспаних маминих спідниць. В кількох частинах села гучно скриплять двері, новий виток собачого гавкоту заглушується захоканими стогонами ошалілих від любовного збудження жабів. Болота і ставки аж кишать любов’ю, пристрасть аж пищить до булькоту з-під води. З-над берегів берегів смердить. І то не намулом, як годиться, а нестримним Івановим поривом. Молодий рибачок був застуканий із спущеними штанами несподіваним громовим проявом принизливого інстинкту в самий розпал тихого полювання. Та, на жаль, застуканий, ще не означає спущені штані. Через кілька гірких хвилин Іван підтюпцем, щораз озираючись, мчав городами до своєї баби, що жила біля лісу находу міцно стираючи з пам’яті осквернене рибне місце. В цей час Онись завбачає чорта, що летить травами попри ліс. З того переляку хлопець нестямно вривається в найближчу хату і застрибує на піч, де вже виявляється тепленьке і м’якеньке відьмине тіло. Тільки не відьмине, а Настине. Дівчини-сироти, що тепер поселилася в дядька, який якраз як зранку поїхав до міста продавати коровицю, так іще не вертався. Тої ночи хлопці якось швидко розбрелися по хатах – без отамана воно якось не так виходить, не так жучно. Що й казати! А отаман запізнав ту ніч на все життя своє довге-предовге. Ми вас точно не забудем, а якщо забудем – то не вас. Якби ж то знав Онись, що то не чорт летів, а Іванко, повуха закоханий у Настю, засраний біг полем. Якби знав, то би одразу метнувся з печі, а так погубив молоду душу, яка на другий же день, з нерозділеного кохання повісилася на бантині в стодолі.
Дійшовши спогадами аж до цього, старий заструсився і почав судомно ворушити гаргашкою і уривчасто схлипувати. Сльози підкосилися і почали падати з очей, ковзаючи по вицвілих райдугах. Хлип-хлип, - душився в спогадах старий. Хлюп-хлюп, др*чилася в ставку риба. Геп-геп, - відлунювали потугуваті сідниці, з темного куточка, де місяць недосвітлював бездольну Настину байстрючку і синів-орлят, Ониськову гордість.
Зірочки тихенько, обережно здіймалися з неба і десь зникали, півні починали прочищувати горлянки, дороги звивалися під ногами перших грибників, що з кошелями кудкудахтали в ліс, а трава скрипіла під йорзанням тіл. Поміж тіл проступали особистості і видніли імена. Двоє бездарних псів налягали на свою самицю, а та покірно вслухалась у власну долю. Невже-невже тільки людям таке можна-можна?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249945
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.03.2011
автор: bodiadub