- Навічно?
- Так, уявіть! Навіки заборонили писати! А коли він спробував знову,наперекір заборонам, йому відрубали обидві руки…
- Просто жах якийсь… в це важко повірити…
- Пізніше договоримо, прочиняй двері.. (зі скрипом важкої металевої ковки завіса відійшла. Дубові двері були чудово оздоблені художньою ковкою, такі навряд чи десь зараз знайдеш).
Світло тьм’яне, горіла лише свічка.
(Продовжити)
- Ти певен, що він адекватний?
- Цить, я готовий побитись об заклад…
- Доброго вечора, гості мої. Давненько мене ніхто не відвідував…Дивно якось, аж мороз по шкірі. Навіть не сподівався таке на старість відчути.
- Аркадію Івановичу, і давно Ви отак сидите в темряві, на самоті?
- Я не сам. Людина не є самотня, доки має про що подумати. Чи не так?
- Мабуть,..
- Тож то й воно, що так.
-І хочеться Вам тут до кінця днів бути? Невже не волієте вийти в люди, подивитись що на світі коїться?
- А що я там не бачив? Як молодь страждає розпусництвом (хоча це і важко їм назвати стражданням) чи як люди подібно до твору Рея Бредбері* зневажають цінності людського життя? Можливо Ви бажали б мені показати мені досягнення людства у різних сферах, мовляв, прогрес…жити стає комфортніше, легше?..
Чи хтось обтяжив свій мозок такою задачею, як уявити яку ціну Ви заплатили за цей прогрес? Ні, дозвольте відповім за Вас, не обтяжився ніхто, ніхто, окрім мене старого, який отут і зараз згадує побічним словом, що ціна, яку Ви заплатили за прогрес та всебічний розвиток (помітьте, що він лише матеріальний)така величезна, що останні центи заплатять Ваші праправнуки. А знаєте, що ті центи коштуватимуть їм життів? Ні, не знаєте, і краще не знайте!
- Ця тема занадто широка, щоб так однозначно про все роздумувати.
- Ваша правда…Мої прогнози.
Я мимоволі почув про що Ви спілкувались перед тим, як увійти. Хоча двері і дубові та важкі, у мене тут дуже загострився слух.
-Ви знаєте цю історію?
Звісно знаю, як же можна не знати долі собі подібного? Ми письменники та поети, як і усі митці загалом, зв’язані одне із одним так тісно, як сіамські близнюки.
Історія цього письменника неймовірна (продовжував старий). Він любив писати. Ви знаєте, кожен митець – величезний пророк. Ліміт життя надзвичайно короткий. Хто це усвідомлює, крім митців? Філософи? А філософи, це не ті самі митці?! Що ж до ампутації рук, то такий факт дійсно мав місце. Мислителю відрубали кінцівки, щоб він не писав, адже все, що він писав, збувалось через деякий час, через день, місяць чи рік, але збувалось.
- Це неймовірно, але чому він не міг писати про щось хороше, про раптове збільшення прибутку у царя, про успішні воєнні кампанії?
- Ех, синку. Справжній митець ніколи не пише про що заманеться, він пише про те, що болить.
Тогочасне суспільство – сліпе, неосвічене, як і зараз брело хибним шляхом.І він писав, передрікав, жахав, намагаючись отими картинами, намальованими словами, взяти за груди кожного і так струсонути, щоб люди одумались, але йому натомість відрубали руки. Одного не могли позбавити його – думки, а думати – це вже жити, і вірити – це жити. Він жив.
-Аркадію Івановичу, а з Вами таке траплялось?
Запала мовчанка…Чоловіки переглянулись. В старого на зморшкуватому обличчі засріблилась сльозинка і повільно з’їхала додолу. Ковтнувши сльозу, письменник присів на крісло і почав пониженим тоном розказувати, що доля кожного істинного митця нерозривно зв’язана із втратами…
Якось, щоб викликати у людей емоції і змусити їх цінувати кохання, я написав роман. Він так і не вийшов друком. Такі рядки, як там змушують найчерствішу людину оросити себе слізьми, бо немає на світі особи, яка б хоч раз не відчула, що таке кохання.
А писав я про нещасне, невзаємне кохання. Неможливо пояснити, але кожен істинний митець пише про власне життя, лише соту частинку дофарбовуючи. Такі твори завжди щирі, бо пережиті через святиню, через душу.
І я прагнув зробити людям подарунок, навчити кохати, розплющити їм очі. Як міг нещирий, повністю вигаданий твір вселити віру в людей?!..
- Ніяк (невпевнено обізвався один).
- Правильно, ніяк…(письменник встав загорівшись емоціями). Я вклав у ту історію свої справжні стосунки, а коли дописав, то зрозумів, що втратив оте кохання назавжди. Я наче передрік нещасливий фінал. Я певен, що коли б не вкладав частинку душі у цей твір, то вона б не пішла. Та твір би був нещирий…Відтоді я боюсь писати.
В мене до Вас єдине прохання: цінуйте самовідданість поетів та письменників, бо вони здатні пожертвувати найбільш сокровенним, заради того, щоб вселити людям вірю, надію,заради того, щоб дати поради…
- Скажіть, а чому Ви все ж не надрукували цей твір, чому він повинен припадати пилюкою на підвальних полицях?
- Я надто її кохав…Коли вона пішла, я у розпачі дописав ще один том у ту історію…боявся, що збудеться і поламає їй подальше життя. Любов така близька до ненависті…
Старий відвернувся, продовжуючи говорити.
Камін, який ледве тлів, раптово заіскрився і почав яскраво горіти. Старий плакав. Юнаки підхопили його і посадили у єдине крісло.
У каміні догоряла палітурка із назвою «Крах неба», а митець судомно повторював враженим хлопцям: - рукописи не горять…
*Рей Бредбері "451* за Фаренгейтом"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250520
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.03.2011
автор: Андрій Конопко