Б*ється. Стискається. Темно...
Б*ється швидше,напружено,аж у голові оддає. Ніби пульсує все тіло. Простір зменшується, душить, навалює всією тягостію безмежної ваги. Темно...
Знов пульсує, тепер тяжче... Темнота згущається, стає тягучою як смола, заволікує собою, пристає до тіла і вже не відстає. Тягну з собою... Простору немає, тіло у формі м*ячика, опускаюсь. Це не страх. Лиш величезне збентеження. Темно...
Ось уже немає чим дихати, де поворухнутись. Темнота вже не липне, лиш суха чорна незвіданість дере шкіру попереджаючи про нове навколишнє...впивається в мене залізними зубами. Не боляче- моторошно. Дихати можна лиш маленьки ковточками, й то лишилось кілька секунд. Темно... Давить, закручує, виштовхує... Не страшно, а лиш дуже хочеться кричати...вголос кричати і щоб бодай хтось чув, і щоб почути власний голос. ДУже хочеться!!! Роблю ковток. Захлинаюсь. Темно... Рано ще...
Щось біле.., більше, більше... Всмоктує, витягує, кличе... Що то? Щось нове і знаю чомусь, що потрібно туди йти, ні- пливти, ні- рухатись. Посвітлішало. Все стало ніжно рожевим. Відкриваю очі. Тепер можна кричати. Це новий світ. Що б його сказати новому світові? Хочеться розумне і глибоке. Ось, є! Відкриваю рота та знову захлинаюсь... Величезні білі люди крутять мене, перевертають, давлять на груди. Та заждіть же! Дайте сказати: *Уа! Уа-а-а! А-а-а-а! Уа-а-а!*
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251902
Рубрика: Нарис
дата надходження 05.04.2011
автор: Ева Мюллер