З-за зашторених вікон ледь пробивались вранішні промені весняного сонця.Кімната набиралась ясним світлим кольором.Але не на довго. Небо затягло темною пеленою і по склу повільно збігали дрібні краплинки. Вітер гойдав ще зовсім голі каштани та кущі бузку. В дитинстві думала, що дощ то крапельки сліз. Маленькі краплі – бог сумує, великі – бог страждає. Дурна дитяча наївність.
Прокинутись виявилось легше ніж встати з ліжка. Мабуть після вчорашнього випитого. Рука машинально потягнулась до столу, та пачка “Winston” виявилася порожньою. Так почався ще один день паскудного існування.
Порожня темна квартира, повна смутку і страху. Та ріднішої за неї не було нічого і нікого. Високі моторошні стіни водночас вбивали і воскрешали. Тут вперше займалась сексом з відчимом, кололася ширкою та курила травку, тут підчепила ВІЛ. Все було. Недавно двадцять сім стукнуло, а враження таке, ніби життя ціле пройшло.
Дощ не стихав, навпаки, крупніші краплі сповзали до низу. Напевно бог страждає від болі, дивлячись на нас – Мурашник, заселений грішниками та засранцями.
Чашка міцної кави додала секундного заряду радості. Затяжка вчорашнього бичка взагалі підняла мало не на сьоме небо. Як небагато потрібно для цього ідіотського щастя.
Депресія. Бісова депресія. Від гнилості та сморіду гнило й в душі. Гнило, вивертаючи всі нутрощі. Це гірше будь-якої існуючої напасті.
Хотілося глянути на все з висоти пташиного польоту. Ще одна з дитячих нездійснених мрій. Здійнятися високо-високо в хмари, тільки б сонця не торкнутися, бо тендітні крильця спалахнуть від вогняних променів. А тоді впадеш на землю і розіб’єшся. Смішно. Сумно.
Нарешті дощ припинився. Сіре непроглядне небо віддзеркалювалося в дрібних калюжах. Краплі на склі повільно сохли… І не помічаєш, як крок за кроком наближаєшся до вікна, відчиняєш його, стаєш босими ногами на підвіконник. Не відчуваєш ані страху, ані жалю. Нічогісінько. Пориви вітру зривають з тіла шовкову сорочку. Тепер, наче птах. Тепер вільна. Та крил за спиною не має і політ виходить зовсім коротким. Коротким, але справжнім…
Білі стіни, застелені ліжка навколо. Знову закриваю очі. Все схоже на сон. Відкриваю очі. Сон або рай. Хоча який рай! В пекельнім вогні смажитися повинна. Та згодом розумію, що лежу в лікарняній палаті. Руки обштрикані крапельницями. Порожня палата починає тиснути на мозок. Закриваю очі. Чую, як відчиняються двері, повільними кроками хтось наближається, вловлюю на собі пильний погляд. Відкриваю очі і бачу перед собою підстаркувату медсестру. Вона бубонить щось собі під ніс. Але далі вона замовкає, зрозумівши, що зовсім не слухаю її нудну проповідь.
Білосніжні простині, запах ліків. Тихо лежу, не зморгнувши навіть оком. Погляд завмер на синій плямі, що на стінці ліжка. Спокійно. Напевно це справді рай…
.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255237
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.04.2011
автор: Ендрю Мітін