НАД ОКЕАНОМ.
Ще вчора з вами ми летіли,
Як молодята і хотіли,
І опустились серед хмар
На острів цей, Мадагаскар.
Вони поснули у печері,
Ще яблук з'їли до вечері.
Іринка швидко так заснула,
Ніщо не бачила й не чула.
Сергій на неї все дивився,
А потім поряд примостився,
Поцілував дружину в скроню,
Поклав під голову долоню.
Духмяне сіно, як перина...
І він заснув, як та дитина!
Згасають зорі і на сході.
Вже так заведено в природі,
У синє небо сонце сходить
І новий день до нас приводить.
Як після лазні розпашіле,
Лиш з ранку лагідне і миле,
Воно виходить із води
І шле гінців своїх сюди.
Біжать по хвилям стрибунці –
Червоні, теплі промінці.
І ваблять знову нас в дорогу,
Бо так, мабуть, угодно Богу.
Прокинулися й молодята,
Хай будні стануть їм як свято!
З облич їх посмішки не сходять,
Самі ж літають, а не ходять.
Веселі, трошки пустотливі,
До них ви будьте милостиві,
Вони ж закохані обоє,
А взимку буде їх вже троє...
Так ранок тут вони зустріли
Й над океаном полетіли
На Адміральські острови,
А зараз з ними, певно, й ви.
Нарешті, наш Сергій взяв слово:
- Ти бачиш острів як підкова?
Альдабра - це атол між рифів,
Тут є дива, неначе з міфів!
Вони спустилися з небес
Земних побачити чудес.
- Ось перше чудо, моя мила, -
Гігантська пальма, що вродила
Гігантський плід, його піднять
Це ж кілограмів двадцять п'ять!
Ось ще одне, як ти хотіла,
З книжок знайома всім "Тортила".
Так, це гігантська черепаха,
В житті, нажаль, така невдаха!
Хоч і живуть по двісті літ,
Ось пам'ятати тільки слід,
Що люди їх вже стільки вбили,
Бо м'яса смачного хотіли!..
А скільки з'їли вже яєць,
Це знає тільки Бог Отець!
Вона за розміром здорова,
Пасеться тут, як в нас корова...
Нема лиш в неї молока —
Це в мене усмішка така!
На ній ти можеш покататись,
Сідай, не треба хвилюватись,
Я буду поряд із тобою,
Як вітер ніжний із вербою.
Спокуса тут не мала лиха,
Іринці ж радість та утіха!
Вона на черепаху сіла,
Бо так побавитись хотіла.
Хвилин м'о з десять покаталась,
А потім так йому зізналась:
- З тобою я така щаслива,
Що іншу долю й не хотіла!
Притислась ніжно до Сергія...
- Моя збулась таємна мрія,
Тепер з тобою я навіки,
Для мене це найкращі ліки
Від самоти і від розлуки...
Сергій підняв її на руки
І закружив, і в тінь поніс,
Де тихо дув ранковий бриз.
Приніс кокосів, ананасів
Природи дикої запасів...
Вони тут гарно відпочили,
А потім далі полетіли.
Піднялись вище білих хмар,
Бо мали свій незвичний дар.
І далі так собі летіли,
Що тільки хвилі мерехтіли.
А білі хмари все темніли,
Аж поки землю всю не вкрили.
А потім вітер налетів,
І в океані шторм вчинив.
Вони йому не дивувались,
А лише трішки хвилювались.
Бо шторм завжди - лиха година,
Й страждає, як завжди, людина.
І так і сталось, як гадали –
До Бога голоси взивали...
Вони почули й не вагались,
На Господа лише поклались
І кинулись на допомогу,
Бо так було угодно Богу!
Вода і вітер вирували,
Вітрило на шматки порвали,
Суденце вмить перевернули,
Це ж треба щоб таке утнули!
Хто тут благав про допомогу?
Не видно щось оту небогу...
Ось серед хвиль, води і піни
Майнула голова дівчини.
Вони враз кинулись туди
І вийняли її з води.
- Ти тут одна була чи ні?
Скажи, скажи мерщій мені!
Вона на яхту показала,
Й рука її безсило впала...
- Допоможи мені, Іринко!
Ось потримай її хвилинку!
Іринка мовчки вийшла з нього,
Лиш у очах була тривога.
Тримала на руках дівчину,
Неначе золоту пір'їну.
Сергій же кинувся у воду,
Що інший не зробив би зроду,
За щоглу підхопив суденце
І повернув до низу денцем,
І незважаючи на скруту,
Він миттю кинувся в каюту.
Води було там зовсім мало,
Ось тільки дуже вже хитало.
- Іринко! - ми почули крик, -
Тут непритомний чоловік!
Сергій враз вискочив нагору,
Іринка тут була в цю пору.
Вони спустили вниз дівчину,
Поцілувались без причини...
Ось чоловік прийшов до тями,
Здивовано здригнув бровами:
- Ми тут удвох були самі, -
- Сказав він тихо в напівтьмі.
І звідки ви тут узялися?
І де тепер моя Марися?
- А хто звертався тут до Бога,
Що вам потрібна допомога?
- Так, так, нарешті, я згадав...
Я тут внизу відпочивав...
Марися там..., біля штурвалу..
Я вже здогадуюсь помалу...
Зненацька шторм цей налетів
І ледве нас не потопив...
Тут опритомніла Марися,
І сльози в неї полилися...
- Не плач, дівчино! Слава Богу!
Він нас послав на допомогу!
Вона, нарешті, все збагнула:
- Я ледь в безодні не втонула!
Ви врятували нас з біди,
Скоріше, Томаше, сюди!
Сергій тут руку враз підняв
І так їм ввічливо сказав:
- Вас врятувала ваша віра,
Бо тільки в Господа є сила,
Щоб вірним всім допомагати,
Вам це давно потрібно знати!
Тут ви дасте собі вже раду,
Бо все страшне уже позаду.
Весільна подорож триває,
Про нас і вас Господь все знає!
Ну а про те, що сталось з вами,
У нас прохання буде саме,
Не всім, мабуть, потрібно знати.
Хто зміг вам допомогу дати.
Нас, Божих слуг, не забувайте,
Та віру дітям передайте.
Нам час летіти, прощавайте,
Із нами Бог! Завжди це знайте!
Іринка знов злилась з Сергієм,
Та залишивши їм надію,
Знов зникли вмить вони з очей,
Такий вже дивний стан речей!
І знов вони вперед летіли,
І як завжди куди хотіли.
- Он там, на скільки стане ока,
Лежить Бенгальська вже затока,
А це ось острів Шрі-Ланка,
Такий малий він звисока.
Та в світі він таки великий
І всім відомий і не дикий.
Колись він назву мав Цейлон,
І ось ми тут, і це не сон.
Країна чаю і кокосів,
Ще й тепло тут, всі ходять босі.
Коштовне є в річках каміння,
І той, хто має хист та вміння,
Знайде сапфіри і рубіни,
Шукати ж нам нема причини, -
Сказав Сергій своїй Іринці,
Найліпшій, певно, в світі жінці.
- Ми тут, нарешті, відпочинем,
А зранку далі вже полинем.
Вони сьогодні так втомились,
Подалі в гори опустились,
Знайшли печеру десь у скелі,
Та як завжди були веселі.
Ми їх залишимо до ранку
Щоб знов зустрітись на світанку.
...далі буде... :)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256078
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.04.2011
автор: Светлейший