Відверта сповідь «не учасника» війни
Правдива любов історика до своєї країни
повинна виявлятися у суворій повазі до правди
Микола КОСТОМАРОВ
Настав час, коли з глибин чи то неусвідомленого, а може і забороненого, почала виринати на поверхню тема «Діти війни».
Мудрі люди кажуть, що серед безлічі гріхів є три таких: перебільшення, применшення, замовчування.
Щоб не вдатися до третього з перелічених гріхів, повідаю і свою історію. ДІТИ ВІЙНИ
Моє ім’я – Олександр . Народився я у м. Білопілля Сумської області, 4 липня 1938 року.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, мій батько працював начальником спеццеху (оборонного цеху) на Білопільському машинобудівному заводі і займався евакуацією заводу до міста Бійськ, що у
Алтайському краї.
Будучи чоловіком, беззастережно впевненим у швидкій, блискавичній перемозі радянських військ над фашистами, батько не став вивозити сім’ю
в евакуацію, а свою дружину – нашу маму, мого брата Анатолія(1936 р.н.) і мене, грішного, сховав від зайвих очей у хуторі Верхня Штанівка(тепер просто Штанівка), звідки він був родом. То був –колись козацький хутір, у шести кілометрах від Білопілля. Він залишив нас у своєї матері – нашої бабусі .
Там, у бабусі, наше життя не склалося, і мама з нами, дітьми, повернулася у Білопілля. Будинок, у якому ми мешкали перед війною, був частиною муру, що навколо заводу. На той час він був пошкоджений бомбуванням фашистами (всі «полюбляють» бомбувати машинобудівні заводи), хатній скарб – розграбований.
Нам дала притулок знайома мами – Поліна Харламова. Надала нам кімнату у своєму будиночку, що стояв біля муру заводу(так вже воно, певне, мало бути), але тільки з протилежного боку.
Ось у цей час з нами трапилась перша помітна пригода, котру я описав у вірші «Неучасники» війни:
Бігла жінка з двома хлоп’ятами
Трьох і п’яти років…
Бігла – падала… Бігла і падала…
Коли німець завод бомбив…
Бігла з дітьми, у вирву падала,
Де ще дим із землі курів…
Була біла від жаху, плакала,
Жити кожен із них хотів…
Било в голову, страшно гупало…
Страх нелюдський…жах зсатанілий…
Дитяче серденько тріпало,
Чубчик хлопчика став посивілий…
Знову вибух – упала, притиснула
До своєї – голівку хлоп’яти,
І У ВУХО ДИТИНА СПИТАЛА:
«МАМО, СКОРО ВЖЕ БУДЕМ ВМИРАТИ ?!»
Я і досі живу – понівечений…
І не можу ніяк збагнути:
Чим пишається нагороджений,
І не прагне війну – забути?...
Цією трьохрічною дитиною, котрій було краще вмерти, аніж переживати ці вибухи, цей жах, був я.
Життя текло собі далі, і хтось зі співгромадян повідомив (чого доброго…) новій «владі», що у місто повернулася сім’я комуніста.
Маму «запросили» повісткою не в гестапо, а до бургомістра, пана Пивоварова.
У мами на той час вже встигла сформуватися «рожева мрія» життя: якщо доведеться вмерти, то щоб всім разом, утрьох, одним махом, щоб діти не лишилися одні, один-на-один з цією війною і цим життям…
А ось тепер у цій темі у мене народився такий вірш:
У сорок першім тут, на Україні,
Коли бомбили нас у гриву і у хвіст,
У мами народилася та мрія:
Якщо накриє нас – то разом, щоб усіх…
Щоб не лишились діти наодинці
Зі світом, із війною і з людьми,
Собою захищала від ординців
І нервами, і слізьми, і грудьми…
Щоб не пішли по світу із торбами
Голодні, безпритульні і малі;
Не маючи ні тата ані мами,
Беззахисні і зайві на землі…
Після тяжкого роздуму (не на свято ж кличуть…, а куди втечеш з малими дітьми?), після наради з нашою тіткою, мама взяла за руки нас з братом і пішла до бургомістра, пана Пивоварова.
Той зустрів нас суворо. Кричав, що це ми, сім’я комуніста, надумали ось так нахабно з’являтися на люди (тоді вже наставала «мода» знищувати сім’ї комуністів). На брата велике враження справила нагайка, що лежала на столі у пана бургомістра.
Та у Пивоварова, щось-то, не вистачило характеру, здригнулася рука і цей літній чоловік, порушуючи «німецький порядок», закричав: «Ідіть звідси! І щоб я більше не чув і не бачив вас! Якщо я ще раз хоч щось почую про вас – будете прилюдно повішені!»
То добре…Але ж ми при цьому не отримали ніякого документу (аусвайсу), і стали жити незареєстрованими (бюрократи завжди і хитрі, і обачні), без права отримувати хоч якісь подачки їжі, які німці на початку війни давали населенню.
Настав час голоду, холоду і страху. Ми жили просто між небом і землею, без засобів до існування – у Волі Божій…
Мамі нічого не залишалося, як охрестити нас з братом у православну християнську віру(статус батька, а може і сам його світогляд не дозволяли зробити цього раніше) і віддатися на Волю Божу.
Взимку 1942 року нам зовсім не було що їсти, і мама наважилася сходити у своє рідне село Іскрисківщину, що за 12 км від Білопілля, аби попросити у своїх батьків харчів. Нас же з братом змушена була лишити вдома: у сильний мороз голодні діти не дійдуть.
Прийшла до батьків. Та як на те зло у селі трапилась німецька облава, і маму, як особу підозрілу - без документу і не постійну мешканку села, німці без зайвих сентиментів загребли і разом з іншими підозрілими погнали за село, у глинище, на розстріл – для профілактики…
Уявляю, що пережила ця маленька, кволого здоров’я жінка, яка підтюпцем бігла по снігу, підкоряючись поштовхам німецького автомата, до глинища – і он воно вже видно, і вірна смерть під шмайсерами; а вдома, за 12 км звідси, у холодній кімнаті сидять біля віконця її маленькі діти і дружно ревуть: «Ма-м-о-о-о…», уткнувшись носами у промерзле скло і пускаючи соплі…
Не розумію я тільки, якими смердючими пільгами чи чим іще можливо спокутувати ті страшні страждання, що випали на долю цієї жінки, цих дітей і мільйонів-мільйонів таких, як вони – не учасників ані війни, ані бойових дій.
Та мій дід – Павло Трохимович Сотник – разом із старостою села (порядною людиною) все ж встигли вирвати нашу маму з глинища під поручительство старости.
І вона повернулася… Та ще й принесла шматочок сала і клуночок картоплі… Цього нам вистачило на довгі зимові місяці – по крихті...
Підійшов 1943, осінь. Поповзли, зашепотіли чутки, що наближається фронт, що німці тікають. Невдовзі стало чутно гуркіт і самого фронту. Ночами наш завод знову почали бомбувати. За звуками від груп літаків ми вже розрізняли, чи вони мають бомбовий ватаж, бо ревуть важко, надривно, і тоді, може бути, – вони по наші душі; чи вже десь «розвантажились», бо гудуть легко.
Однієї такої ночі великий осколок від бомби пробив вікно у нашій кімнаті і віп’явся у пірник на ліжку. Ми ж завбачливо спали тієї ночі під ліжком…
Та ось однієї з ночей було таке шалене бомбування заводу, що і пекла не треба. (Кому потрібен машинобудівний завод на території, захопленій ворогом?).
Мама почала квапливо, знервовано зодягати нас малих, щоб тікати…Куди? Для чого тікати? Аби – тікати… А бомби вибухали безперервно, та раптом – ах! Як з’ясувалося на ранок, від хатини, що стояла близько, поряд з нашою, залишилася велика вирва – і нікого…Наша вистояла, частково зруйнувалася.
Чи то від струсу, резонансу маленького тільця з потужним вибухом, чи то від шоку через всі ці обставини – я знепритомнів…
Непритомним я був три доби… Мама і брат вже не сподівалися на краще, але рівно через три доби я отямився. Обличчя було жовтим і зморщеним, як у старого, волосся посивіло і до того ж – я онімів. Мені було тоді п’ять років віку.
Та час не зупинився і біг далі. Німці готувалися до відступу. Знайомий чоловік, що працював у німецькій управі, підійшов до мами і порадив: «Соня, тікай… Готується акція по знищенню неблагонадійних…» Інформація серйозна, мимо не пройдеш. Мама з нами вдень зайшла у лісок, що був на околиці Білопілля, аби сховатися до ночі, і потім, вночі, дійти до Штанівки,
уникнувши патрулів. У лісі, як смерклося, наткнулися на кількох чоловіків. Злякалися, скрикнули і ті, й інші. Але то, виявилось, були не чоловіки, а дівчата у чоловічому одязі. Вони переховувалися від примусової відправки до Німеччини. Вночі ми благополучно дісталися Штанівки…
Настав час відходу німців. Було оголошено наказ – селянам іти на Захід разом з німецькими військами. І ось ці жінки, старі та діти – нащадки українських козаків-хуторян, що ніколи не знали кріпацтва, змушені були класти на ручні візки свій нехитрий скарб, неохоче висовуватися з воріт своїх домівок і кволо, стривожено плестися на Захід… Німці у цей час були злі, як розбурхані оси. На будь-який непослух відповідали короткою чергою зі свого шмайсера.
Нашій мамі було простіше: у неї не було ані тачки, ані скарбу. У неї були тільки двоє дітей, тепер вже п’яти і семи років. Але справа ускладнювалася тим, що від тієї контузії та від голоду я недужав. Моє тіло вкрилося виразками, вони сочилися, до них прилипало пір’я, і від слабкості я не міг не те що ходити, а навіть стояти на ногах.
Та мама винесла на наш високий ганок пірник з ліжка, винесла мене кволого, поклала на пірник і сказала історичну для нашої родини фразу: «Оце я й евакуювалася…» А там, мовляв, будь що буде – хай стріляють.
Коли все вляглося, коли люди, що вирушили за німцями, тихо розчинилися у балочках, чагарниках, лісочках (німцям вже було не час ганятися за ними) і повернулися до домівок, то наша рідня сміялася, згинаючись від сміху до землі, з того, як «евакуювалася» на ганок їх невістка Соня з двома дітьми.
Та ось прийшло жадане звільнення, і сльози родості, і обіймиі , і істеричні стенання жінок…Та зрозуміти це можуть лише ті, хто пережили всі ті страхіття…
А потім, невдовзі, трапилося неймовірне – приїхав з Алтаю наш батько…Всі ці роки ми не знали де він і чи він є… Мама знепритомніла.
Це були люди з іншого виміру…Батька направили відновлювати Білопільський машзавод і з ним був директор ще одного заводу. Вони були нормально зодягнені (ми з братом були одягнені у одежу з саморобного полотна, пофарбованого бузиною), на грудях у батька світився орден Трудового Червоного Прапора (у м.Бійську, на заводі №5, він виготовляв авіабомби, робив винаходи, часом падаючи від втоми і недоїдання під час першої фази війни). У валізі у них була тараня, така духмяна і жирна, що світилася, як бурштин на сонці. Були і цукерки у формі подушечок з повидлом усередині, печиво і блискуча каністрочка зі спиртом…
Потім була школа, інститут, праця на заводі і, зрештою, 32 роки викладацької роботи у технічному інституті…Про те, що я, на той час член КПРС, під час війни перебував на окупованій фашистами території, колеги дізналися лише після падіння комуністичного режиму…До того я обачливо обходив цей ковзкий факт у своїй біографії. З КПРС, до речі, я вийшов ще до ГКЧП.
Хто винен у тому, що виникла ця жахлива бойня – Друга світова війна? – Комуністична верхівка СРСР і керівництво фашистської Німеччини, котрі, вступивши у таємний загарбницький зговір, розпочали у 1939 році саму кровопролитну війну у світі.
Хто винен у тому, що особисто я, тоді маленька дитина, постраждав від цієї війни? – Ніхто…, точніше – винен я сам… Я вірю у Бога і у Промисел Божий, і у те, що людина отримує найлегше «покарання» за свої діла, котрі вона вчинила у цьому, чи у попередньому житті, втіленні… Кожна людина отримує те, що дає, чи давала колись…
Так було, так є і так буде…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256385
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.04.2011
автор: aleksandr.s1938