Не знаю, скільки ще мені судилось -
Ще років сто, чи двадцять, може й рік.
Як час прийде, мені б тоді хотілось
У Вічному воскреснути навік.
Не вмерти і не згинути - родитись,
Ожити і вдихнути знов життя.
Я в темряві боюся опинитись,
Не хочу лише тління і гниття.
Хотілось би воскреснути у зорях,
Щоб сріблом мерехтіти цілу ніч,
І світлом бути у пітьмистих долях,
І з Місяцем лишатись віч-на-віч.
Повідав би мені він про тумани,
Що кутають русалок край води,
Чи як бліді покутники-примари
Блукають і вимолюють гріхи.
Про те, як понад цвинтарем кружляє
Й не знайде собі місця вороння,
Та як у довгі коси заплітає
Мара понурим вербам їх гілля.
Або про ту нічницю чорнолику,
Що краде сновидіння в немовлят,
Про мавок, що збивають з пантелику
І водять за собою потерчат.
Як відьми промовляють заклинання
Та варять щось в іржавих казанах,
І як упир тікає від світання,
Ховаючись в подобі кажана.
Чи як під ранок в папороті цвіті
Бринить роси техенький передзвін,
Як вовкулаки, голодом лиш ситі,
Біжать нічному вітру навздогін.
Про те, як сонце ввечері лягає,
І хилить своє золото за край.
Воно, мабуть, нічого і не знає,
Про те, як оживає темний гай...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256992
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.05.2011
автор: Костя Небокрай