Йде суд. На лаві звинувачених КОХАННЯ, -
Таке розгублене, збентежене сидить.
(Якого прагне прокурор зізнання?
Що то за блазні свідчать у цю мить?)
Народу різного зібралося чимало:
Від юні до сивих поважних літ,
До всіх-бо те кохання завітало,
На кожному залишило свій слід.
Суддя дослухав «праведнії» речі,
Поважно встав, - затих бджолиний рій,
Промовив до старих і до малечі:
-Що ж, люди, вирок нині маю свій!
Але я слово надаю КОХАННЮ,
Для самозахисту йому відвожу час,
До вироку промову цю останню
Прослухайте уважно, прошу вас.
КОХАННЯ мовчки з лави підвелося,
Поглянуло, немов підбитий птах:
«Ех, ви, чому ще здавна повелося
Шукати винних у своїх гріхах?
Я ж не людина, я не маю тіла,
Яке б за грати, чи гвіздками до стовпів…
Я – ваші прагнення, бажання, мрії, сила,
Я – лиш емоції, я – прояв відчуттів.
У кожного із вас своя дорога,
Я – ваш сліпий, ви всі – поводирі.
Коли не той, не та – біль і тривога,
Якщо знайшов – троянди до зорі!
Тож бережіть троянди, поливайте,
Не кидайте сторонньому до ніг,
Плекайте почуття, мене плекайте,
Тоді не сльози, а довкола сміх!»
У залі тиша. Хтось до долу тупить очі,
У когось сльози капають із вій,
Хтось зрозумів як зміг слова пророчі,
Своя є правда у людей і розум свій.
́́
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259717
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.05.2011
автор: Інна Серьогіна