Розпеленаю душу,здавалося б,мізерну,
Нехай нап'ється неба і сонця,і вітрів.
Й посіє сонце в ній добра й любові зерна,
А небо скропить щедрий той засів.
Кривавити так тяжко,мій Боже,ноги босі.
Куди не подивлюся- осколки,бите скло.
Ой,скільки ж мук мені стерпіти довелося,
А скільки їх ще Небо відвело!
Натомлений, чвалаю. Росте душа зраділа,
Дощами слів промита, настроєна на лад,
Щоб на краю життя стояти захмеліло,
Сміливо озираючись назад.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259818
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 15.05.2011
автор: Терен