Весна. Ще більше руху, більше людей. Вони поспішають, наздоганяючи замерзлий час зими. Швидше рухається небо й сонце. Усе біжить.
У таку пору відчуваєш себе якось дивно. Починаєш по-новому дихати, по-новому бачити речі, до яких вже давно звик, і думки теж у стомленій холодом свідомості звучать по-новому. Якось автоматично починаєш прагнути змінити власне життя, життя інших людей, світ навколо… Тебе не задовольняє природа, що оживає, якісь дивні щасливі посмішки людей, які почули спів пташок.
Ми знаходимося у постійному русі. Але більшості людей надто важко це прийняти, адже, звикнувши до чогось, одразу ж це втрачаємо, отримуючи щось нове. І на перший погляд воно нам зовсім непотрібне, нові речі дратують нас. Але водночас з цим, ми завжди прагнемо змін, прагнемо змінюватись. Хтось це робить заради когось, хтось – щоб просто не було сумно, хтось – щоб забути рани, про які нагадує теперішній стан речей. Але навіщо докладати сили для того, щоб змінити власне життя? Адже воно само по собі є динамічним.
І завжди так приємно відпустити думку, йти по весняним калюжам, незважаючи на здивовані погляди вічно поспішаючи кудись людей, ловити барви вражень від власних думок…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260358
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.05.2011
автор: Небайдужа пофігістка