Лякається і важко розстається з листям. Здається, що зневажає осінь і свідомо прагне до вічності. Я знав багато таких людей, але майже кожен з них молився. Вона ж не вміє молитись, але її слова завжди потраплять прямісінько в небо, можливо тому, що вона до нього ближча… навіть ближча ніж я… не так все це.
Вона вірить в магічні властивості слова, а я не пам’ятаю її імені. Бере до рук кулькову ручку, з якої чомусь сиплеться пісок. Він падає на скляний стіл у вигляді картин з нашого минулого і стає моторошно. Ми з нею тричі народжувались і двічі помирали, але жодного разу не жили. Я не жив жодного разу… звучить дико, але краще так ніж… Хоча вона впевнена, що живе. Мабуть звідси й це дивне бажання вічності, яка непомітно лягає спати поруч.
Твої хворобливі сни і в мені звучить чомусь: «Семело…Семело…Семело…». Це не ти, але воно звучить тобою. Семело, спали свої спроби бути людиною і повернись. Прикидаюсь тілесністю і голкоподібними дотиками роблю боляче, створюю ілюзію життя. Ти заплітаєш косу, Семело… ти з власної волі йдеш носити не своє ім’я і пити холодну воду. Ти вмієш не дивитись на сонце і щодня обіймаєш людей. Навіщо? Семело, навіщо ти це робиш? Електричний струм тоді пронизує мою прозорість,але я знаю, що ввечері ти розмовлятимеш зі мною… наче з людиною. Твоя чорна сукня світліша за мою справжність. Віддай ще один день на поталу мізерним турботам, Семело… тільки повернись вчасно і вслухайся в стелю, щоб почути мене.
-Мій камінець загубився десь в руках жадібного перехожого. Можливо він оздобить його собою або ж викине на смітник… а я зберігала в ньому тебе.
-Ти обрала надто яскравий колір і повірила, що я пов'язаний з ним… прикро.
-Тебе засмучує моя близькість з небом чи втрата пам’яті?
-Згадати щось можна лише тоді, коли всередині світло ледь мерехтить і люди починають забувати твоє ім’я,Семело.
-Семело? Але ж я…
-Ти ще чуєш голос, котрий називає тебе і ти його впізнаєш. Цей голос кличе тебе інакше ніж я,але він не народжувався тричі і не наважився хоч раз померти.
-Помирають вигадки, помирають ранки десь приблизно опівночі і люди, але померти так легко… Тому я живу.
-Ти хотіла жити, але ж вмієш чути мене і пишеш щось не тому, що жива, а тому, що хочеш такою здаватись. Ти заплітаєш косу і обіймаєш людей, а вони ховають твоє каміння. Ти боїшся осені, а дощ марить тобою. І ніч стає слабкою і ти знову зараз вирушиш носити чуже ім’я..
-Так, пора вже. Доброго ранку! Ти надто швидко диктуєш…
Надто швидко. Семело, з такої швидкості народжується те, чого ти прагнеш. Нехай світло горить… втретє вже не вдасться бути так. Тільки пригадай!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260541
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.05.2011
автор: Biryuza