Та істота лиш тінь із минулого, збляклого міста,
Із розчахнутих навстіж прокурених вулиць старих,
У сукенці з дощу, і волоссям з осіннього листя,
З часових перехресть, що позначені сотнею віх.
Її тінь, із веснянками, вранішню каву варила,
І в туребці торішні шукала в клітинку листки,
Малювала ілюзій тонкі з павутинок вітрила,
Будувала із диму примарні у мрію містки.
Хто вона? Лиш луна, лише збій генетичного коду,
Тих, чи тої, земної, з реальних жагучих торкань,
І вона в сновидіння ступила, не знаючи броду,
Віддаючись велінню умовно-безумних бажань.
Перехожий, зустрівшись із нею на розі, не знає,-
Що в кишеньку ховає назбраний зоряний пил,
Так безглуздо по місту опівночі просто гуляє,
А душа? В неї є… То ж не рви тих найтонших фібрил.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260778
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.05.2011
автор: Лана Сянська