Очима б все зробив, та сили обмаль.
Німіють мої руки і уста.
"Не суджено боротись!", - ніби догма,
вже з вечора до ранку проросла...
Здається, наче можу я іти,
зламати всі закони песимізму.
Зріктися сірих стін і самоти.
Не жити ні в квадраті, ані в призмі!
А вирватись, сказати світу "Так!",
я буду сіять жито і пшеницю.
В букети-келихи збирати мак
забути, щоб про догми той дурниці.
Я вірю, що ходитиму колись
і зможу заспівати я веснянку.
І знатиму не дарма, що сплелись
падіння й воскресіння з-поза ранку!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261281
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.05.2011
автор: Ліна Біла