(Щира дяка поетові нашого сайту Владу Бугайчуку за надані документи)
Відшуміли святкові декади травня: відгуляли, відсвяткували, відшашличили, відпарадились, картоплевісадились. Хто до чого звик. Найбільш резонансними у цю пору стали події у Львові. Минулими тижнями тільки ледачі не коментували їх так чи інакше. Я уважно відслідковувала усі коментарі не тільки у пресі та на телебаченні, але й в Інтернеті. Тривожна картинка вималювалась. Першим повідомленням було: У Львові стріляли у людей і навіть когось поранено. Потім пішли пояснення: під час параду на одну з центральних вулиць вийшла колона людей з червоними прапорами і на них накинулись екстремісти-націоналісти, почали бити і хтось із "червонопрапорних" захищаючись почав стріляти. Тут уже обізвався мій невгамовний здоровий глузд. Скажіть, хто з вас, люди добрі, бере із собою на парад Перемоги зброю? Мені з дитинства здавалось, що парад - це свято, і йдуть на нього з квітами. А вам?
Львовом завжди модно було лякати людей з півдня та сходу: давно ходять чутки, що на звернення російською там можуть і вилаяти, і вдарити. Цікаво, хто це каже, хоч раз у Львові був? У жодну із моїх численних поїздок до цього міста не було такого, щоб хтось мені нахамив, чи хоч якесь прикре слово сказав, хоч бувало, що я, в порядку експерименту, російською мовою зверталась до людей. От чого у Львові не люблять, так це суржику. Але це свідчить, скоріше, про загальний рівень освіченості й інтелігентності, а не про екстремістські настрої. Я й сама суржик терпіти не можу, як не можу терпіти низький рівень культури чи освіти. А минулий тиждень я провела у Севастополі, де живуть мої батьки. І там за звернення українською ніхто каменюкою у мене не кидав, люди посміхались привітно й казали: "какой красивый у Вас язык!" Може, тому що моя вчительська літературна мова, яку я всіляко плекаю і намагаюсь не засмічувати, дійсно звучить гарно й вишукано. А у людей, якої національності вони б не були, гарне викликає замилування, а не агресію. Ба, гарне може навіть часом цю агресію загасити. Бабуся моя казала:"Людина на тебе - каменем, а ти на неї - хлібом". Жаль, що львів"яни у цьому сенсі виявились не готовими до червонопрапорних провокацій. А що це була провокація, уже ні в кого сумніву не виникає. Може, треба було б зустріти "гостей" походною кухнею із "наркомівськими"? Типу, хлопці, ви ж з дороги голодні, мабуть? За столом із доброю їжею спільну мову знайти значно простіше, ніж на параді. Навіть, якщо це - парад Перемоги. Тим більше, що саме у цій місцевості ставлення до параду 9 травня – інакше, набагато складніше.
От тут і хочеться звернутись до поняття "інформаційне поле". Якою б вільною та незалежною не оголошувала Україну чинна (і попередні теж) влада, насправді це не так. Знаєте чому? Тому що ми по сей день живемо у здебільшого радянському інформаційному полі. І саме воно визначає і наші погляди, і наші стосунки, і, зрештою, наш матеріальний рівень. Наше історичне інформаційне поле - розуміємо ми це, чи ні - сформоване радянськими ідеологічними міфами. До ідеологічної міфології я, насамперед, відношу літературну (від анекдотів до романів-епопей) та кінематографічну спадщину. Про її міфологічність свідчать такі прості речі, як епітети та порівняння. Яка у нас була перемога у Великій Вітчизняній війні? Славна! Як боролись із фашистськими загарбниками радянські воїни? Героїчно! Як поводили себе вороги на нашій землі? Віроломно! Які були радянські вояки? Мужні, хоробрі! Які були вороги? Підлі, підступні! Без варіантів! Трохи нагадує зомбування, вам не здається? Проте, комуністична ідеологічна міфологія нерідко вступала у суперечку з міфологією сімейною. І це була неабияка суперечка. Воєнні оповідки моєї сім"ї зберігають інформацію про "доброго німця". Він - немолодий кухар-шваб - не тільки підгодовував прабабу, бабуню й маленьку маму, але й, вислідивши прадіда - інваліда фінської війни, не тільки не виказав його, але й порадив переховатись. У день відступу "наш Ганс" плакав біля маминої колиски, бо у нього вдома було четверо дітей, і він журився, що вже ніколи їх не побачить. Мабуть, не побачив, бо обіцяв, якщо виживе, обов"язково приїхати. Я пам"ятаю мої перші дитячі суперечності з ідеологічним міфом про війну. "Добрих німців не буває!"- Кричали мені діти у дитсадку після прочитання вихователькою якогось героїчного воєнного оповідання. "А в нас був!" - До кулаків і сліз відстоювала я право "нашого німця" бути добрим. Те, що відбувається зараз у нашому інформаційному полі, у наших душах і головах, до болю нагадує ту дитячу суперечку. Ті, хто виріс в умовах радянської ідеологічної міфології, не може прийняти навіть документально доведені історичні факти, що їй суперечать. Дійсність тобто прийняти не може, як не могли повірити діти у моєму садочку у "доброго німця". Не можуть прийняти люди, що виросли на документальних кадрах парадів перемоги радянських часів, фільмах і книгах, що оспівували подвиг радянського солдата, що для населення Західної України вхід Радянської армії став лише заміною одного диктаторського режиму іншим. А чим, власне, вони відрізнялись? Німці вишукували й страчували своїх ідеологічних супротивників. Радянські робили те ж саме. Тільки німці проводили розслідування, а радянські, пройшовши через Голодомор та масові розстріли тридцять сьомого - тридцять дев"ятого, не переймались, розстрілюючи до купи винних ще й парочку невинних - "лучше перебдеть, чем недобдеть". Німці вивозили на роботу молодих працездатних людей. Радянські теж вивозили. Тільки вони не особливо перевіряли працездатність, ніким не гребували. Німці кидали у концтабори. Радянські вивозили у табори сім"ями: з дітьми, старими, вагітними. До Сибіру доїжджала третина, решта мерли по дорозі. "Альтернативою" печам Аушвіцу й Бухенвальду були неопалювані бараки ГУЛАГу. Німці примушували зароблене тяжкою працею віддавати на потреби рейху. Радянські ж просто відняли все, що було нажито. То чого ж ми дивуємось, що відроджена незалежністю західна громада не приймає й не сприймає червоне полотнище як прапор Перемоги? Для них - він прапор поразки, руйнації споконвічних моральних цінностей, розорення з любов’ю й потом збудованого господарства, символ насильницької смерті рідних, близьких. Це вам не казочка про "злих німців і добрих наших"! Кому вони були - "наші", а комусь і чужі, ворожі, гірші за найгіршого німця. Це - правда, яку вкрай важко прийняти. Як важко прийняти правду про Голодомор, адже на підводах, що вивозили останні їстівні припаси із голодуючих сіл, де повільною мученицькою смертю вмирали наші з вами рідні, теж "гордо" майорів червоний прапор. Як висів він і над тюрмою, у підвалі якої розстрілювали мого прадіда - православного священика з Уманщини та його рідного брата. Червоне полотнище майоріло і на паровозі, який у "коров’ячих" вагонах віз на північ бабцю і вісім душ малих дітей - тіточок і дядьків моєї подруги з Хмельниччини. А її маленька мама сама-самісінька сиділа у ямі схована і кричала, поки сусідка не знайшла й не схоронила від радянських солдат. Радянські, кажете, з дітьми не воювали?..
З часу моєї дитячої бійки за "нашого німця" пройшло більш як сорок років. Але я й досі б’юся. Б’юся за те, щоб наші діти та внуки жили у правді, а не у міфах, якими прекрасними ті міфи б не були. Найбільш руйнівним для нашої батьківщини я вважаю боягузливий міф про здобуття незалежності. Ми самі її боїмося, нашої волі. Інакше, навіщо ж нам поширювати міф про те, що незалежність України здобуто політичним "безкровним" шляхом?
"А що, хіба це було якось інакше? - щиро здивовано запитав мене недавно розумник і золотко - студент третього курсу Університету ім. Т. Шевченка - кращого, між іншим, вишу країни. І я розповіла йому про те, що національно-визвольна боротьба в Україні велася із перших днів загарбання нашої території більшовиками і аж до серпня 1991 року. З 1919 року по 1932-й на півдні і сході країни відбулося більш як 260 збройних повстань. І це були не просто стихійні виступи поодиноких "кулаків" чи "середняків". Цілі райони проголошували на своїй території незалежні від більшовицької Москви республіки (це - до питання про "добровільність" більшовицької влади). Тільки винищення населення цих регіонів голодом припинило рух непокори. Проте, антирадянське підпілля існувало завжди - це факт. Як факт і те, що наша незалежність здобувалась кров"ю мільйонів вояків-підпільників. Вони по-різному приходили у підпілля, по-різному воювали, по-різному страждали. Хтось загинув у в’язниці, хтось під колесами "випадкової" вантажівки, хтось у психлікарні. Але саме їхні життя, їх воля, праця, їх незламний дух - це той фундамент на якому збудовано нашу незалежність. І що ж ми про них знаємо? Чим їх нагородили? Хто написав про них книги, хто зняв фільми? Чому про них студентові найкращого вишу країни розповідаю я, а не викладач історії? Чому правда про цих людей, їх ідеї, їх погляди, їх боротьбу не стала частиною нашого інформаційного поля? Що ми взагалі про них знаємо? Нам розповідали про те, що вони були посібниками фашистів. Це - міф, що знову вступає в суперечність з реальністю моєї сім"ї. Мій дід - вояк УПА, син того самого репресованого священика - вирятував від відправки до рейху на роботу більш як дві сотні молодих хлопців і дівчат. І, виконуючи смертний вирок сільському старості, що цих дітей здавав німцям, загинув від кулі гестапівця. Я дізналась про це вже після дев’яносто першого, батьки, пам’ятаючи бійку за "нашого німця", нічого мені не розповідали.
А недавно у пошуках інформації мені довелося працювати із надзвичайно цікавими документами, що розвіяли ще один міф - міф про те, що всі українські націоналісти - це фашисти, тільки наші. Мені до рук потрапив - ні багато - ні мало - моральний кодекс українського націоналіста. Я побачила в ньому ту моральність, ту ідею, якої зараз так не вистачає нашій молоді. Ось невеличкі (зауважте!) документальні цитати:
- Приймай життя як героїчний подвиг і здобувай чин незламної волі та творчої ідеї.
- Найвищим Твоїм законом і Твоїм бажанням є воля та ідея Нації.
- Пам'ятай, що Україна покликана до творення нового життя, тому працюй для її могутності та розвитку.
- Будь вірний Ідеї Нації на життя і смерть і не здайся, хоч би проти Тебе був увесь світ.
- Красу і радість життя вбачай у невпинному прагненні на вершини духа, ідей і чину.
- Могутній Бог княгині Ольги і Володимира Великого жадає від Тебе ні сліз, ні милосердя чи пасивного роздумування, але мужності та активного життя.
- Здобувай знання, що допоможе Тобі опанувати світ і життя, піднести Україну і перемогти ворогів.
- З ворогами поступай так, як того вимагає добро і велич Твоєї Нації.
- Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною України - меч.
- Постійно пізнавай, удосконалюй себе - здобудеш світ і життя.
- Знай, що світ і життя - це боротьба, а в боротьбі перемагає той, хто має силу.
- Знай, що в боротьбі перемагає той, хто не заломлюється невдачами, але має відвагу піднятися з падку і завзято змагає до цілі.
- Пам'ятай, що милостиню приймає тільки немічний жебрак, що не може власною працею і власними вартостями здобути право на життя.
- Не покладайся ні на кого. Будь сам творцем свого життя.
- Будь скромний і шляхетний, але не знай слабкості і покори.
- Не заздри нікому. Приймай те, що здобудеш власною працею і вартістю.
- Гидуй всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і не дайся заманити себе в наставлені тенета. Для здобуття ворожої тайни вживай навіть підступу.
- Шануй жінок, що мають стати тобі подругами духа ідеї і чину, але гидуй розгнузданими
- Що робиш, роби сумлінно й так, якби воно мало залишитись навічно та стати останнім і найкращим свідоцтвом про Тебе.
(44 правила життя українського націоналіста (уклав Зенон Коссак)
Яка шляхетна ідеологія для нинішньої молоді! Розумію, що наша засмічена радянськими міфами свідомість, не відразу прийме щось аж таке шляхетне, гаряче й цілеспрямоване. Натренована подвійними стандартами, до такої прямоти вона поставиться у кращому випадку скептично. Але ж людям, особливо молодим, потрібні ідеї навзамін комуністичних міфів.
Скажете, набридла ідеологія, потрібна свобода? Та, яка ж це свобода, коли студенти педагогічного вузу на семінарі з літератури вирішують питання про лесбійський зв’язок між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською? Або намагаються через інтимну лірику Івана Франка дійти висновку: був у нього протиприродний потяг до власної матері, чи звичайний, синівський? Гадаєте, я перебільшую? Аж ніяк! Чотири роки я керую навчанням у педвузі столиці своєї хрещеної доні, повірте, я - в курсі. І наведені мною "навчальні" питання - це "квіточки". А "ягідки" такі, що у пристойному товаристві й говорити сором, - а ми ж таки - пристойне товариство. Ось такою "свободною" інформацією заповнюються "чорні діри" інформаційного простору у нашої молоді. Може, саме тому ми сьогодні маємо стільки проблем?
Комуністична ідеологічна міфологія - головна причина нашого сьогоднішнього, погодьтесь, невеселого існування. Саме вона примушує нас поділяти людей на "наших" і "не наших" за ідеологічним розсудом, а не за Божим законом любові, за яким "наш", що стріляв у скроню мого діда, чужіший мені за німця, що врятував життя моєї родини. Бо без того німця мене б на світі не було. Саме вона стала причиною того, що ми втратили таку важливу передумову добробуту й миру як мудрість. У всіх проявах суспільного життя - від щоденної праці на своїх робочих місцях до вибору влади - ми чинимо вкрай немудро. А потім, коли важко щось змінити, каємось. Але каяття це - теж із відтінком міфології: ну, нікого більше ж було обирати... Із мільйонів жителів країни обирати нікого?! Ну, скажіть, що це - не міф!
Чекати від когось, що наше інформаційне поле зміниться - із розряду казок про Іллю Муромця, що тридцять три роки на печі сидів. Давайте потроху з печі злазити. Я пропоную створити власну - нашу з вами, народну книгу сімейних історій. Зібрати й потім розмістити в Інтернеті, чи навіть видати окремою книгою. У ній не буде вигаданих і режисованих ідеологами історій. Ми зберемо реальні історії наших родин про добрих німців і злих, про добрих наших і не дуже, про продзагони Голодомору і вояків Крут, про родичів, розстріляних у Бабиному Яру німцями й у Биківні "нашими", про героїчних партизанів і тих, що грабували селян і ґвалтували жінок у своїх загонах (і таких парочку історій є у арсеналі знайомих мені людей, мама яких була зв’язковою у партизанському з"єднанні Ковпака). Того самого Ковпака, героїчний образ якого створив на радянському екрані видатний актор і (за сумісництвом) син того самого розстріляного НКВД священика з Уманщини й рідний брат героїчно загиблого вояка УПА. Ось так часом виглядає воно - реальне інформаційне поле нашого з вами минулого - заплутано й неоднозначно. А радянська міфологія позбавила нас правильного уявлення про добро і зло, відібравши мудрість. А ми, замість того, щоб цю мудрість собі повертати, "ведемось" на нові міфи: про "злих" западенців з одного боку й "кровожерних" росіян з другого. А мудрість - говорить Слово Боже - це страх Господень. Мудрість - це пересторога: яким судом судимо, таким і нас судитимуть. Мудрість - це коли - за вчинками, за любов"ю, а не за національністю, регіональністю чи партійною приналежністю.
Усі бажаючі долучитись до створення книги сімейної пам’яті, а відтак, до зміни інформаційного поля нашої Батьківщини, заради правди для наших дітей і відродження національної історії і нашої мудрості! Надсилайте свої сімейні історії на мою електронну адресу: alla.megel@rambler.ru
Усі імена, прізвища і хід подій буде мною збережено, усі зміни - погоджено з авторами. Про хід нашої спільної справи поінформовано всіх. А якщо книгу (дасть Бог!) буде видано, кошти від цього віддамо на музей народної пам’яті, на який у влади ніколи не вистачить коштів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262489
Рубрика: Нарис
дата надходження 30.05.2011
автор: alla.megel