…
«Ваше?» - запитав патрульний.
«Моє…» - кинув я і підготувався тікати.
«Ви заарештовані…» - почав було він.
Я, не чекаючи продовження кинувся вбік та дав чосу нічними вулицями. Пробіг вузьким провулком, різко повернув на пустир. Там залишалось всього нічого – перебігти його, далі вуличка імені якогось політика, сквер – і я дома, де мене вони не спіймають…
Але на пустирі мене чекала несподіванка. Він був перегороджений двома патрульними машинами. Біля них стояли троє з дубинками. Вони точно чекали саме на мене.
«Стій!!» - крикнув один з них мені.
Я хотів було бігти назад, але ззаду вже підбігли відставші і повалили мене на підлогу. Наручники, стусани, машина.
…
«Ну, навіщо? - це було перше, що я почув в кабінеті слідчого. – Ти ж обіцяв зав’язати!! Ти, трясця твоїй матері, обіцяв мені!! Нащо воно тобі? Вона того не варта!! Ти що, не розумієш?!»
Потім він ковтнув слину і тихіше запитав:
«Ти знаєш скільки тобі за це світить?»
«Скільки?»
«Десятка – мінімум!! Якщо я зможу всілякі там співробітництва приписати… Але десять років… Ти розумієш? Десять!!»
«Мені все одно… - мовив я і за кілька секунд мовчанки додав: – Сподіваюсь, ти мене влаштуєш в одну в’язницю до Гетьмана і Бородатого?»
«Так… Звісно… Три сина – і всі троє у в’язниці… Подумати тільки… Хіба ж я вас в університет не влаштував? Хіба ж я не доглядав за вами? За що ви мене так, діти мої, діти…»
«Забий, батя… - поплескав я його по плечу. – Це все дрібниці…»
Слідчий закурив…
…
Зараз я сиджу в камері. Чекаю. Так, незабаром суд. Десять років – мінімум. Довічне – максимум. Нічого… Це все того варте… Я не жалкую ні про що.
А чому, власне, повинен? Я ж не зробив нічого поганого…
Так, я порушив закон. Але хто його пише? Всілякі дядьки, ціль яких набити в кишені побільше кольорових папірців та безтурботно дожити до кінця своїх днів – і більше анічогісінько…
А що я такого зробив? Боровся за відбудову рідної мови… Привіз із-за кордону книги, написані рідною мовою і видані десь там, за межами цього пекла… Так, це все що я зробив… Я прагнув відновити країну… Не дати їй перетворитись в кілька областей іншої держави, яка нав’язує нам своє і прагне затоптати в гній наше… Я прагнув… І в мене майже вийшло.
Нічого, ще не все закінчено… Я вийду із-за гратів і буду боротись далі…
Так, моя ціль – це мова. Вона того варта… Я точно знаю…
…
..
.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262735
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 01.06.2011
автор: William Mirovich