стрімголов утікаю від себе
від тіні що живе
ще на стінах отих
височенних як лід що
лежить під сонцем жарким
і палючим мов очі бездонні твої
і ніхто ще не взмозі його
розтопити
сто тисяч розмов не з тобою
між нами лиш криві лінії і
ніби хочеться раю і
ніби вода вже не та
що учора текла під ногами і
ніби ще рано казати щось вголос
про завтра
про те що можна кохатись словами
про те що потрібно просто мовчати
очима
навчи мене так
ми єдине ціле
але у нас різні цілі і вітри що
ледь дмуть не туди куди б
хотілось насправді поцілити
один на захід
другий на схід
просто у нас такі поцілунки
головне щоб не у протилежний бік
потрібно лиш змінити ландшафти
але нам не можна
набридло уже
ділити цей світ між нами
це як монахи що приходять під
ікони мої де зображена ти
без жодної віри у святу
єдину й непереможну
любов
і знову до бою
і знову з тобою
будь ласка навчи мене так
щоб не хотілось
а щоб завжди було
кому робити вранішню каву у ліжко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264347
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.06.2011
автор: Роман Штігер