Сторін світу є чотири, про це ми знаємо із шкільних підручників географії. Північ, Південь, Захід, Схід… коли нас вчитель запитав, яку сторону світу ми обрали б для подорожі, то більшість із великим ентузіазмом заговорили про Південь та Захід… Південь, бо там тепло, а Захід – бо там ковбої та бандити, одним словом ГЕРОЇЗМ. Тільки одна людина заговорила про північну сторону… А Схід взагалі без уваги залишився. Це був 7 клас…
Чи хочу я на Північ? Моментами хочу… Подалі він обридлої цивілізації, «прогресу», який наступає на п’яти культурі…. Там сніги, ведмеді, вовки, полярне сяйво і вітер, словом все те, що не залежить від людини. І, взагалі, на що може вплинути людина в тій стороні, хіба що на своє життя. Та ні, мабуть не виживу, заціпенію у вічних заметах, стану брилою льоду і навік поєднаюся із матінкою-природою. «Та яка там природа!?» ― скаже хтось. Це в нас ліси, поля, зелень, а там? Ех, ні, все таки хочу на Північ. Буду їздити в собачій упряжі, їсти солону рибу, спати в снігових обіймах… Романтика… Тільки б не з’їли…
Бабуся в мене дуже богомільна. Ходить до церкви кожної неділі й на всі свята. Дорога до храму далекувата – 10 кілометрів понад лісом. Автівки не їздять, газу нема, електрика підводить… Цивілізація лізе повільними кроками. От із нею була приблизно «лондонівська» історія.
На Поліссі у сусідів був великий собака – сенбернар. Через велику гриву назвали Ведмедиком, але коли той Ведмедик виріс, то стали кликати Ведмедиськом і Ведмедякою… Усі його недолюблювали, бо любив різні капості робити. То яйця в курнику поїсть, то курку вкраде. Одного разу він пропав… Усі зітхнули з полегшенням…
Була зима, а точніше – ніч перед Різдвом. Снігу тоді насипало вище колін. Моя бабуся йде в заметіль до церкви… Романтика… Вітер, мокрий сніг, холод. Надворі темно, хоч око виколи. Але цю історію вона розповіла, коли прийшла додому.
«Йду, ні зіройки, руки закоцюбли, палци поніміли, мокро й холодно. Дорога притрушена снігом, довга і прама. Дошла до середини, коли бачу на дорози вовк… Ох, і серце втікло в п’ятки… Хоть би де смолина яка була, немає нічого… Але вовк далеченько, думаю, може не побачить… Йду, молюса «Отче наш», «Царю Небєсний» згадую всіх святих … І що робити? Вертатися? Е ні, думаю, все в руках Божих… Йду далі… Вовк мене побачив, став посеред дороги за метрів 50 і стоїть. Я стою і він стоїть… Хто кого пропустить? Хтось колись казав шо вони шуму бояться, думаю, може, крикнути, чи хоч колядувати почати, голос у мене дужий, буду йти і співати… Але той вовк якийсь великий такий, не злякається. Все в руках Божих… Не можна ж на одному місці всю ніч стояти. Піду в перед, може, він втече… Ступила крок, другий, третій, почала «Добрий вечір тобі», голос трохи дрижить, чи то від холоду, чи то від страху… Ой, лебедоньки! Той вовк іде до мене навпроти... Розминемося чи ні… Іду й колядую… Чим ближче він підходить, тим сильніше й голосніше співаю я. Вже й колядка закінчується, а він не втекає, не боїцца людей видно, певно багато з’їв уже… Коли пудходю ближче… Вовк починає до мене виляти хвостом… Думаю, коли ж то вовки хвостами виляють… Сніг прамо в очи… Ну, все, стою на місци, очи закрила, страшно… Коли чую, щось об ногу трецца… Певно вовки починають людей з ноги їсти… Скорей би… Чого ж так довго? Одкрила одне око, друге… Так, шось тут не те… Вовк якийсь дуже схожий на того собацюру, шо в мене гуску вкрав, я його потом ще труткою травила од жукив, а внуки смеялиса, бо ж трутка, кажуть, для безхребетних… Все мнясо отому виносила… Та тепера, десь і те зло пропало, і погладити його захотілося… Ой ти мій Вовчику! Хороший собака! Певно голос почув знайомий… Гладю його по морді, а він лащиться, радий, що людину зустрів… То мені Бог поміг, од вовка спас… Точно чудо в святкову ніч».
Отак, Ведмедище став у нас тепер Вовчиком… Додому вернувся… Ми потім бабусі ще довго про вовка згадували, казали, що вона схожа на героя оповідань Джека Лондона. Звичайно, вона не зрозуміла, сказала, що їй і на Бору добре, а в Лондон не хоче…
Читаючи «Білу тишу», «Жагу до життя», «Велику дорогу», «Одісею» та інші оповідання, мимоволі згадала цю кумедну історію з дитинства. Що мені найбільше сподобалось в цих творах? Мабуть, відчуття реального перебування поряд з героями. Коли вони мерзнуть – мені теж холодно, вони хочуть їсти – й у мене виникає це бажання, коли вони помирають, ти теж відчуваєш цю втрату…
Як важливо залишатися Людиною. Не просто істотою, яка розмовляє, прямо ходить і у неї великий палець протиставляється решті, й цим вона відрізняється від тварини… На перший погляд… А ЛЮДИНОЮ!!!!!!! Високою моральною індивідуальністю, яка любить цей світ і прагне навчити цієї любові своїх дітей, друзів, близьких і навіть незнайомих людей… Як багато вбирає в себе це маленьке слово. Людина може загубитися в світі або заховатися глибоко й далеко в середині самої себе… Тоді, що вже казати про людину в надзвичайних умовах… За що я люблю Джека Лондона? За його героїв: хороших і не дуже, добрих і корисливих, людей, які дотримують свого слова, людей, які не втрачають власної гідності, коли стоять перед важким вибором.
Мені подобається образ «білої тиші», такої таємничої, могутньої, сили, яка підпорядковує собі все… А хто їй не кориться, той буде поглинутий нею…
Хочу на Північ, там є багато снігу, мало людей… (Краще одна ЛЮДИНА ніж безліч людинок)… Хоча б на день…Адже, там прогрес не наступає на п’яти культурі… Тільки б не з’їли!!!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264686
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.06.2011
автор: Соломійка Дворжак