Стукає дощ в темне, сонне, холодне вікно.
Слухаю дощ, бо не спиться в цю ніч все одно.
У простирадлові думи згортаю пітьму.
В розумі палахкотить запитання - чому?
Те запитання, немов розриває мене,
Інших нема, на сьогодні воно основне.
Відповідь блудить кімнатами у темноті,
Та зупиняється десь у глухому куті.
Краплями дощ вибиває морзянку тривог,
Ночі цієї підтримує він діалог.
Чисто й невпинно змиває зі скла порохи.
Палко цілує всі стіни, всі вікна й дахи.
Стукає дощ, ніби просить мене - упусти!
Більше не буде з тобою уже самоти.
Млосно тремтить і тріпоче у мене душа.
Швидко рука до німого вікна поспіша.
Я відкриваю його й задивляюсь на дощ.
Він витанцьовує джайв серед вулиць і площ.
Далі кидається притьмом на тіло моє...
Дякую дощ! Не одна я, бо ти в мене є.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264857
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.06.2011
автор: Мазур Наталя