Виймаю з себе нутрощі, як з пирога перестиглі вишні.
Між пальцями липне совість, сукня соком кислим заляпана.
І я не знаю, чи у нас будуть ще коли-небудь такі посмішки як
на цих старих фото…Вони знову не вийшли, там на плівці ,здається, подряпини.
Я від світла в плацкартних вагонах, мов у пустелі, німо зсихаюсь.
Руки пишуть по тілу тремтінням, ніби хочуть самі на себе накластисть.
Я вирізаю тебе з картону і замість серця вшиваю пластик.Мізки липнуть
від спеки до стелі.Ти моя нерухома власність.
Знаєш,за що я ненавиджу мегаполіс?
І цей дим, що виїдає легені кашлем?
І цих покидьків на іномарках, які колесами вбивають бездомних тварин?
Жінок, що яскраво фарбують губи й ,одягнувшись, всеодно залишаються голі?
І цих інфікованих, напівмертвих ворон у порожніх парках?І дешеві, гнилі мандарини від меценатів для сиріт в дитячих будинках?І цю рвотну, пропалену часом , духовну сирість...І ці зіпсовані, без терміну придатності людські маси?І ці безнадійні, жорстокі,
самотні повені алкоголю у вени поламаних вулиць...
І ці яскраві промені, що б’ють нокаутом у вічі на лікарняному ліжку...
Думки в голові нестерпні, стомлені, забуті і грішні, що викинутись з неї ладні
і порохом розсипатись за вітром...
І цю солону воду з повік, яку я рукавом вкотре витру?
За свою безпорадність.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=265099
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 14.06.2011
автор: Леона Вишневська