Ми стояли і дивились одне на одного - він та я. Мовчали обидва. Слова тут були зайвими і могли б нашкодити. Я знав, та і він знав, що вчинили ми неправильно і не слід було... але пізно. Ми це зробили. Вже зробили.
Першим подав голос він:
- Ну, що робитимемо?
- Не знаю. Може забудемо про це все?
- Просто підемо і вдамо, що цього ніколи не трапилось?
- І якщо хто запитає - цього ніколи не відбувалось... Так, саме так...
- Впевнений?
- Так. Чим не варіант?
- Добре. Мабуть, ти правий.
- Вибач, що так сталось.
- Та нічого. Все нормально.
- Точно?
- Так.
Ми розійшлись. Таємниця залишилась лежати прямо там, де ми її залишили. Лежала вона довго, аж поки не розмокла і не стала безформною купою казна-чого.
А ми потім і забули про те, що тоді, одного літнього вечора зустрілись, зговорились, випили "для хоробрості", пішли в один із закинутих будинків та намалювали на знайденому в моїй сумці листку паперу портрети одне одного.
Що тут такого, запитаєте ви? Нічого, окрім того, що малювання було заборонено ще в далекому 2100 році...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=265821
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 19.06.2011
автор: William Mirovich