Я довго їду вишневими садами…
Озонові струмені накрохмалюють повітря…
Я довго їду повз старезні стіни,
Повз балакучі віковічні ворота,
Які ніяк не зчепляться у поцілунку…
Сутінки надихають жасминові гілки
Писати ароматні поеми про кохання…
Видовжуються тіні і мої руки сягають неба,
І тополина стрункість малює драбини,
І ось я вже збираюсь вище і вище…
Кінь мій безстрашно рахує щаблі,
Повня вдивляється у очі подорожніх…
Схарапудився вітер, скочів на ноги,
Та якось незграбно плаща мого смикнув,
Гриву закудлав, волосся моє стрепенулось,
І чиясь п’ятірня затулила пів ока небесного...
Зірваним голосом зашепотіли брами,
Тягнуть мене за рукав.
Чіпляються хащі.
Думка за думку здирають мій спокій
Страхітливі тіні верб плакучих
Здирають плаща, ріжуть на стрічки безсоння
І зі сміхом вплітають їх в коси.
На пальці намотують стебла й коріння
Сумнів пророщують, ніби пшеницю…
Рубаю канати свідомості лезом,
На волю пташок випускаю співочих.
Визбирають зерня суму,
Видзьобають неспокій,
Виспівають з мене скрипучі голоси старої брами,
Розплутають гнізда сумнівних ідей,
Які вже вмостились на білих зап’ястках…
Рубаю пазурі нічних потвор - жалів,
Лезо б’є - голови триглавого болю летять у безодню!
Я знову сідлаю коня.
Повня на варті.
Небом мандрують зорі.
Серцем мандрує кохання…
Пальчики мандрують
ранковими заростями на твоїх грудях…
Боюсь упійматись…
Сон твій чуткий…
Сон мій чіткий.
Я довго їду вишневим садом,
Торкаюсь злегка стиглих плодів…
Соковито…
Посміхаюсь …
Я посміхаюсь у ві сні тобі…
І повні за вікном…
І вишням над дахом…
І вітру в волоссі…
19.06.2011р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=265855
Рубрика: Верлібр
дата надходження 19.06.2011
автор: gala.vita