Телефонний дзвінок. І твій голос. Такий вже рідний і знайомий. Мушу тебе розлюбити. Забути. Зненавидіти. Не можу жити так, не знаючи що буде далі. Хочу щоб поруч була людина на яку можна покластися, яка буде разом зі мною завжди. А про тебе так сказати не можу. Якщо ти зараз не можеш нічого вирішити, то що буде далі? Якщо ти кажеш що я тобі потрібна то чому не зробиш вибір? Найлегше залишитися в стороні і звалити все на мене. А що? Я ж здаюся сильною. Усміхаюся, завжди в гарному настрої, весела і щаслива. Це все маска. Ти не знаєш яка я є насправді. Моє серце сповнене болем і відчаєм. Не знаю кому я можу довіряти. Напевно треба все життя щоб взнати людину настільки щоб можна було відкрити їй своє серце. Навіщо я буду тебе пускати в своє життя якщо знаю що ти як і всі перед тобою просто вирвуть ще шматок із серця і залишать заліковувати рану. А час не лікує. Він просто притуплює біль. В якийсь момент здається що все минуло, а потім невиносимий приступ болю. І ніякий лікар не допоможе. А що ти? Ти будеш в той час насолоджуватись життям, будеш обіймати і цілувати когось іншого. І наплювати тобі на те що хтось вмирає від твоїх ударів. А навіщо ж тобі мої проблеми. Краще закритись від усіх. Зачинити серце і повісити замок. Так щоб ніхто ніколи не зробив боляче. Не буду любити. Не буду. Змушу себе бути байдужою. Якщо тобі дійсно треба моя любов то зроби так щоб я була з тобою щаслива, а не плакала ночами в подушку. Тяжко. Мене трусить від тих дурних думок. Захворіла, заразилась тобою…І музика як ліки…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266032
Рубрика: Нарис
дата надходження 20.06.2011
автор: seule_fille