Зібрались знов старі солдати,
Хоч поріділи їх ряди,
Зустріти добре славну дату,
Як те водилося завжди.
На світле святе Перемоги
За стіл усілися вони
І пригадали всі дороги
Тієї грізної війни…
Найстарший з них, що на протезі, -
На грудях сяйво орденів –
Зібрав дітей в тіні берези
І в котрий раз їм розповів…
Він пригадав вогненні роки
І той страшний останній бій.
І світлі сльози ненароком
Зрадливо блиснули з-під вій…
Грім канонади, скрегіт сталі,
Огненний смерч, пекельний вир.
Нарешті, грізна мить настала:
«В атаку!» - крикнув командир.
І піднялись вперед солдати,
«Ура!» - гриміло навкруги.
І від навальної атаки
Здригнулись підлі вороги.
І раптом гримнуло, війнуло
Пекельним чадом межи віч,
Об землю вдарило, зігнуло, -
Нестерпний біль, а потім – ніч.
Так довго він лежав без руху,
Немов спинився часу плин,
Щось шепотів йому на вухо
Гіркий задимлений полин.
Нарешті, він прийшов до тями
І, повернувшись з небуття,
Зірвав листок гіркий зубами,
Відчув, яке воно – життя.
Десь там гриміло попереду, -
Бій покотився вдалину,
Була йому солодша меду
Гірка стеблина полину…
Його знайшла сестричка Галя
І врятувала із біди:
Наклала джгут, перев’язала,
Дала напитися води.
А потім – довге лікування –
Шпиталь, хірурги, лікарі…
Через півроку на прощання
Йому вручили костурі.
Як тільки ворога прогнали,
Солдат вернувся до Черкас,
Після війни посватав Галю –
Живуть тут в щасті по цей час.
16.11.2005.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266300
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 21.06.2011
автор: Микола Верещака