Я кину все, я вірю в кілометри (*),
Спішу у синє небо утекти.
Візьму рюкзак, кросівки, теплі гетри,
Думки про ненаписані листи.
Інерція в сидіння вдавить спину,
Шасі скриплячо лапи підігне,
Десь лязгає крило місцями стину,
Тут все втрачає статус «головне».
Облизують хмарки ілюмінатор,
Трясе в потоці вітру, та нехай!
Цікаво, як працює навігатор…
Розбудить стюардеси «Кава? Чай?»
Так безтурботно в небі, кольоровім,
Як помирать, то краще в небесах.
Несила вже на землю грішну знову,
Де повно бруду й підлості, де страх.
Несе додолу птах кістки залізні,
Навіки залишивши серед хмар
Утрачені можливості у призмі,
Та легкість вже набутих там примар (**).
Я схибила, і мало що вдалося,
Життя кидає кістку – другий шанс.
Хай вітер розвива моє волосся (***),
А море й сонце – це лише аванс!
* Ліна Костенко «Я кину все»
** Юрій Андрухович «Московіада»
*** Олег Мітяєв «Таганай»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266651
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.06.2011
автор: Софія Соловей