Люба Моя донечко!
Ясная як сонечко,
Ніжная як квіточка,
Жагуча як літечко,
Мов лілея білосніжна,
Мов троянда ніжна.
Чистіша ти від кришталю
І міцніша ти від сталі
Ти немов тая жар-птиця,
Що у снах казкових сниться.
Мов би осінь та цариця
У золото вбрана
Стрімка діва свіжолиця
Прекрасна, як панна
Вся така гарненька,
Личко рум’яненьке,
Брівки, як шнурочки,
У Моєї дочки.
Очі сині, як озерця,
Так і дивляться у серце.
Хочеться повік в ті очі зрить,
Бо в очах отих вогонь горить.
Хочеться зануритись в ті очі,
В глибині очей купатись хочу.
В тих очах і радість є і туга,
І любов палка до недруга і друга.
Хочеться напитись з озерця:
Це пиття – життя людським серцям.
Мов троянди пелюсточки
Устоньки в Моєї дочки.
Шийка в неї мармурова.
Влучнішого нема слова
Оспівать красу тих брів.
Я вже й не находжу слів.
А ще й золоте волосся,
Мов би житнєє колосся.
Золоте її волосся
Кучерями в'ється, на чоло спадає,
Мов достиглеє колосся, що вітер гайдає.
Мало слів щоб описати зрілую красу,
Мало слів щоб оспівати дівочу косу
Та ще й стрічечку шовкову,
Що в косу вплітає
Та ще й мову кольорову,
Якою співає.
Як вона співає - солов'ї мовчать
Один місяць в небі сяє і зірки блищать.
Її ймення, то немовби олива розлита,
Немов росяна троянда голубкою спита.
А як мовить вже вона - річечка біжить,
Кожне слово то луна: відлунням кричить.
Її мова, мов річечка, без кінця і краю.
Слово ж її, мов свічечка, що в мороці сяє,
Світить, просвіщає всю темряву ночі.
І слова пророчі, мов бісер кидає
Під ноги люду злого,
Що не слуха Слова Мого.
Отака вже визріла виноградна грона
Вибрана навіки донечка Сіона.
То ж скажите мені щиро, що маю робити
З цим упертим сліпим миром,
Що не хоче мудре слово ні чути,ні зрити.
Як хлібний колос росте наливається,
Так літній голос відлунням озивається.
Що посіяв - те і сходить
І подібне собі родить.
Що посіяв – те й пожнеш
І в ужиток те збереш.
Хто не оре і не сіє Та ще й не волочить,
Мовить мудро той не вміє,
Лиш байки торочить.
Хто не сіє – тому й не жати,
Тому й насіння не висівати.
Отака то мудрість, любі друзі;
Все назад вертається на земному крузі,
Бо нічого нового у світі нема:
За весною іде літо, осінь і зима.
А я знов чекаю царівну-весну
Оту що пробудиться від довгого сну.
Розкривай долоні, рученьки-крилята
І вертайся, доню, у батьківську хату!
22.05.2008
Любов Павлюченко.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266905
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 25.06.2011
автор: Лобов