Колись давно, коли ще не було ні церкви, ані служителів культу, не було ніякого вінчання. Люди просто не доросли до обрядів, але уже жили сім’ями. Як маленька дитинка грається маленькими іграшками, а дорослі ігри їй ні до чого, так і люди, не дорісши до такого звичного для нас «перед Богом і перед людьми», не відчували у ньому потреби.
Хоча, вони були би не люди, якби у їхньому житті не було Магії. Магія ця називалася П О Ц І Л У Н О К.
Саме так. Поцілунок. І було у ньому щось дивне, незвично-таємниче, богонатхненне, хоча і Бога люди тоді ще не знали, святе, наче ікона, і священне, як літургія, навіть містично-езотеричне. Але ніхто не споруджував пам’ятники парі, чи її поцілунку, чи губам…
Ні. Навіщо ставити пам’ятник звичному? Хіба цим здивуєш?
Будь-хто із нас сьогодні розсміявся б в очі цим людям. І не тільки із їхньої відсталості, а й ї з їхнього так званого Поцілунку. Бо що то за ненормальність, не тільки не рахувати секунди, а так банально і зовсім прозаїчно… доторкнутися губами до губ нареченої і стати парою «допоки смерть не розлучить нас»? Сміх та й годі.
***
Поцілунок був найбільшою Магією і Філософією життя племені.
Але минав час. Плем’я відкрило для себе, що воно не одне на світі. А ще, щонайстрашніше, воно дедалі більше дізнавалось, що інші племена не так шанують поцілунок: у одних прийнято цілуватися серед жінок, у інших — серед чоловіків, у одних — з язиком, а у ще інших — носами…
Знання про цілунки швидко розліталися племенем, а нова ґенерація хотіла перепробувати усі види цілунків.
Час минав. І вже навіть старійшини не дивувалися, стрінувши на вулиці партнерів, що змінювали види цілунку, як рукавички чи то шкарпетки.
Плем’я, що з легкої руки сусідів звалося Поцілунчик зникло з лиця Землі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267022
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.06.2011
автор: Віктор Фінковський