І от ми, галакаючи, ввійшли у ліс.
І ліс нас не впізнав.
І ліс до нас
Жодним кивком не привітався.
І ми принишкли перед гідністю дерев,
Настільки недоречні серед лісу,
Що аж самі вловили дисонанс…
І хоч блукали ми, як сірі ангели, безцільно
Поміж високими свічками сосен,
І хоч вслухались наполегливо у тишу,
І хоч вдивлялися напружено в туман,
Та ліс незмінно залишався сам в собі.
Залишивши і нас самих з собою.
…коли ми потоптали тихий сон,
І попсували килими персидські моху,
І вже черемусі викручували руки –
Ліс думав про своє словами вітру.
І ми не знали слів тієї мови.
Зацементовані залізом і бетоном,
Ми вийшли з лісу – так і не ввійшовши.
І ліс не проводжав нас до дороги.
І не прощавсь ні ненадовго, ні навіки.
Бо ми були такими вже чужими.
Як "я" і "я".
І ліс нас не впізнав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267085
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.06.2011
автор: Валя Савелюк