ранкове проміння (медитація)

…  вчора  дівчина  з  пронизливо  синім  поглядом  говорила  зі  сцени  про  самотність,  так  натхненно  й  переконано…  що  людина  приходить  в  цей  світ  сама,  одинока,  і  йде  з  нього  також  одна…  "то  чого  ж  сподіваєтеся  від  життя?  –  любові,  дружби,  тепла?..  наприкінці-бо  самотність  з’їдає  все,  заповнюючи  собою  весь  часопростір…"
Люди  в  залі  мовчки  слухали  її,  кожен,  звичайно,  мовчав  про  своє…  чогось  на  хвильку  здалося,  що  відстань  між  стінами  побільшала  до  неможливості,  і  крісла  повіддалялися  одне  від  одного,  і  ніхто  не  доторкався  навіть  кінчиками  рукавів…  
Сьогодні  одна…  ані  слова  нікому.  Просторий  готельний  номер.  Порожньо  на  подушці  поряд  –  білосніжна,  неприм’ята;  лунко  у  ванній  від  кількох  крапель  води…  музика  –  без  слів.  Мовчу.  мабуть,  це  люди  називають  самотністю…
Снідаю  наодинці  –  мені  тихо,  смачно,  сонячно…  блукаю  вулицями:  люди  не  свої,  інші,  виникають  серед  перехожих  знайомі  обличчя,  вітер  у  прогонах  вуличок…  краде  звуки,  підтвреджуючи  непотрібність  слів.  Кудлатий  рудий  пес  нудьгує,  спираючись  на  браму…  І  справді  починає  здаватися,  що  звиклий  агрегатний  стан  душі,  та  й  всього  навколо  –  самотність.
Такий  собі  равликовий  панцир,  котрий  носять  на  собі  усі,  минаючи  одне  одного  на  вулицях,  стоячи  у  чергах,  докурюючи  на  балконі  цигарку,  мандруючи  і  промовляючи  молитву…
…Легко,  вітряно  і  сонячно.  Майже  відчувається  на  шкірі  промінчик…  всміхаюся.  Незвикло  тихо…  панцир  ніби  і  є,  ніби  як  усі…  та  навіщось  це  не  знічує…  
Не  можна  категорично  ототожнювати  самотність  з  прокляттям  чи  щастям  –  усі  ми  ходимо  по  линві,  натягнутій  між  ними.  Здавалось  би,  так  може  тривати  вічно.  Наче  в  невимірюваному  залі  очікування.  Усі  ми,  без  винятку  (давайте  не  лукавити),  прагнемо  щастя,  навіть  припинивши  вірити,  йдемо  до  нього,  власними  шляхами  через  боротьбу,  страждання,  самоту…  бо  така  наша  сутність.  
І  кожен  прямує  один,  і  обирає,  і  помиляється,  падає  і  піднімається,  і  все  наодинці,  несвідомо  сподіваючись  на  шанс  отримувати  чи  подарувати  комусь  оте  тепло  і  світло,  іскорки  якого  і  є  мить  щастя.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267118
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.06.2011
автор: Рені