Вона йде... зупиніть її!
Але не дивіться в обличчя.
Вона тікає, а всередині щось, може, мертве
Й ногами не б*ється.
Беззубий старий розумніший
І вуса він довгі розчісує, мов тарганові,
І дірами рота сміється,
Бо знає: вона не зупиниться.
Тим часом насіння кульбаби
Летіло з її голови,
То сльози отого обличчя,
Якого немає.
Воно не приймалось рости
На триклятій землі
Біля ніг та простягнутих рук,
Що тримають останні квітки.
Та і ті більш для неї не радість
Й ніколи вона не зупиниться.
Будинки летять поміж хмар
І тоді може здатись, що небо тут піниться.
А жінка чи хтось все іде,
Лишаючи тіні позаду,
Велике, незграбне дівчисько.
Одне лише справжнє лишилося в світі.
Ви їй все даруєте квіти
Зі страху втрачаючи сенси життя...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268481
Рубрика: Білий вірш
дата надходження 04.07.2011
автор: Фелем Ящірка