Сидить старенька зима
на сосновому дзиґлику
перед пічечкою без вогню –
гріється.
Така за́тишна, сива, красива,
сама.
Так їй со́лодко мріється.
Задивилася поглядом молодим
очей сльозливих,
і снуються вервечкою
одинокі чиїсь сліди
по білих її заметах,
у весняні її
незабутні зливи…
Оце ж як була ще вона молодою…
Оце ж як була ще вона
проминулого Року – Весною…
Якою була ж вона
безтурботною і привітною,
юно зеленою
і щедро квітною.
Ніжний легіт
розчісував їй
русі плакучі коси,
а стежками пахучими,
як пряжене молоко,
усе суще ступало –
невагоме, щасливе і босе.
…Сидить тихенька добра зима
дивиться в пічечку без вогню –
солодко марить.
В неї дров нема,
в неї цукру нема.
На язичку свічечки
чорну каву
без цукру варить…
А вікон знадвору
вербовим котиком доторкається сніг,
притлумлює зір сльозливий
непрозі́рчастим велюном.
Сповіщає нечутно про стежечку,
під самий бабцін поріг
пелюстками вишень і черемух
м‘якенько встеляну.
Біля пічечки, лагідна, як кошеня,
на мить задрімає,
здригнеться…
А люди пліткують, що на Стрітення
старенька зима з молодою весною
жорстоко наві́дмаш б‘ється.
А насправді бабця
ступить два кроки,
вигляне у віконце
і покличе тихенько:
- Дитино, йди…
це вже твого щасливого
молодого Сонця
у білих моїх заметах
я бачу веселі сліди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269178
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 08.07.2011
автор: Валя Савелюк