І ніби щаслива, і ніби кохана,
Та серце все рівно не вірить у це,
Бо ще пам’ятає незгоєні рани,
Та інколи плаче в подушку лицем.
Це „ніби” як кара за злочин якого,
На встигла я навіть відчути на смак,
Не думай, усмішка та не загадкова,
Вона тільки дзеркало. Наче струна
Натягнуті нерви. Здається хоч зараз
Втекла б на край світу, забула про все,
Та знов таки „ніби”, що стало між нами,
Уп’ялося в руку залізним кліщем.
Пробач цю химерність мою, я боюся.
Того що вже справжнього годі знайти,
Та ніби магнітом, шаленством спокуси
Вже манить свобода, я мушу піти...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269287
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.07.2011
автор: Парчевська Ольга