Таке бувало часто,
Коли губилися ключі від глузду.
Закінчити б усе. І баста.
Але кінця не видно. Пусто…
І сум,що вже гидким здається,
Усе жере мою калічну душу.
Під вагою неба люди гнуться.
І хто сказав, що я рівно ходити мушу?
Я засинаю, щоб очі сховати від неба.
Ховаючись там, ховаю від себе реальність.
Залишаю банальну думку. Здається, так треба.
Але життя моє – також банальність…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269355
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.07.2011
автор: Небайдужа пофігістка