Прокидаючись від сну, дуже важко зорієнтуватися, бо потрапляєш у інший ще жахливіший сон. Він дійсно жахливіший, бо насправді менш реальний.
Будучи з кимось поряд, чомусь відчуваєш, що потрібен цим людям. А залишаючись наодинці, розумієш, що це омана, що насправді це вони потрібні тобі як ніколи, бо зсередини тебе жере сум. Нічим необґрунтований він виїдає рештки здорового глузду, по собі залишаючи лише таку саму необґрунтовану наївність.
І коли немає можливості навіть на оманливу потрібність, відчуваєш себе вільним від буденних турбот, відчуваєш свою відчуженість від світу. Розумієш усю свою потворність, але залишається відчуття власної героїчності. Вважаєш себе мучеником, якого загнали у клітку (хоча насправді загнав себе сам). І тобі залишається лише тішитися та насолоджуватися своїми «стражданнями». А коли це набридає, ти засинаєш, щоб поринути у сон, у якому дійсно можеш щось змінити, де ти дійсно комусь потрібен…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269536
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 10.07.2011
автор: Небайдужа пофігістка