Ти не знаєш ні снів, ані мрій,
любче коханий мій.
Ворушиш листя поснуле –
твоє минуле.
Яким би милим
тепер
воно не було –
та пройшло.
Блукаєш у мареннях наяву.
Де ти?
Радій,
поки я живу.
Але ж ні:
куди не ступи –
шарудить обси́пане листя.
І нема мені
поруч з тобою місця.
Пора вертатися у гаї –
до пташок і світанків.
Ступня́ми босими
цілувати стежки мої –
до останку.
Або шугонути,
наче білий самотній птах,
сягти недосяжного
серцем чулим –
впасти й розсипатись
блискітками
по твоїх слідах,
і стати, нарешті,
значимою –
незворотнім
твоїм
минулим.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270172
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.07.2011
автор: Валя Савелюк