Дівчина у лісі жалісно ридала,
Свою дівочу долю нещадно вона кляла,
Та й спитала у зозулі скільки їй ще жити,
А зозуля закувала, що треба говорити:
«Подивися навкруги, розкрий свої ти очі,
Які чудові кольори, пейзажі які гожі,
А ти забула, що краса навколо проростає,
А хтось не бачить чудеса, від того і страждає.
Ти можеш крикнути слова, що в полі рознесуться,
Співати голосно пісень, що в серці відгукнуться,
А хтось в мовчанні сірім, темнім життя все проживає,
Ото нещастя, що життя і ось таке буває..
Ти можеш бігати де схочеш, плавати у морі,
І відірвавшись від землі бігати по волі,
А хтось не може навіть кроку без помочі зробити,
Невже не щастя, що тобі не треба ось так жити?
Послухай, як пташки співають, дзюркочуть всі річки,
Дерева шумно так співають, чуєш всі пісні,
А хтось не знає, як ридає народжене дитя,
І хочеться відчути звуки - немає вороття.
Ти не жалійся долі, доню, і все ти роздивись,
Не треба так гнівити Бога, що чимось обділив,
Ти вдихни на повні груди – завтра все мине,
І щастя серденько маленьке точно віднайде».
Засохли сльози на обличчі, усмішка з’явилась,
Зірвалась дівчина із місця, бігом у полі скрилась
Співала голосно пісень, лунали серця звуки,
Залишила красуня десь нещасні свої муки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270445
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.07.2011
автор: Galkka