Зовсім неважливо,
чи можеш ти створювати полотна, такі як Ван Гог,
вправно володіти мечем, розмовляти на есперанто...
А в неї нервово сіпається ліве плече,
вона сама собі лікар, сама собі Бог.
Тільки на небі поки для неї немає жодних вакансій.
Навіщо тобі очі, якщо вони не вміють плакати?
Кому ти розкажеш про те, як болить від нудоти шлунок?
Лежиш у кутку безнадійна й налякана,
ніби в душу хтось кислотою плюнув.
Це серце давно знеструмлене,
стіни тиснуть на втомлені скроні...
Мізки з'їдають поволі сумніви
на смак черстві та солоні.
Вона запрограмовано ковтає опіум,
ріже себе по живому минулим.
Від нього в утробі порожньо, тільки сирітський притулок,
зношена сорочка бавовняна, спогади старі та сутулі...
Лишають по тілу опіки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271808
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.07.2011
автор: Леона Вишневська