Вона за життя його більше любила,
На нього чекала завжди лишень
Біля вікна стоявши його виглядала,
І капали сльози з очей день у день!
А зорі ховали ті сльози дівочі
Туман огортав жорстокістю світ,
І серце у грудях рвалось від болю
Й від сліз з кожним разом ставало мов лід
А він приходив сміявся так щиро
Обіймаючи юнеє тіло її,
І світ розквітав мов,і сонце знов гріло
Коли дарував їй цілунки свої.
Вона вірила йому хоч і знала Що бреше
Та й що любить гуляти знала вона,
Закриваючи очі на все що казали,
Берегла ту любов що їй дала весна!
Він ішов та вертався і так було часто
Вони розходились і сходились знов,
Почпла собі вона давати питання
"-А чи потрібна така нам любов?"
Та все мало скінчитись така була доля!
Один раз він скав їй "-Піду я пройдусь!
А в принципі знаєш що тут брехати,
Я любив та прощай я уже не вернусь!"
Він пішов,а вона все мовчки стояла
І сльози текли із її юних віч,
А потім зібравши усі свої речі
Вона поїхала туди куди кликала ніч!
Він шукав дуже довго і знав що він винен
Бо сам від неї назавжди пішов
Всі казали йому, що вона не вернеться
Та сталося так що її він знайшов!
-Я люблю тебе!Чуєш?Подивися на мене!-
Говорив цілувавши занімілі вуста.
-Чого ти мовчиш немов стала чужою?
І усмішка у тебе якась вже не та!...
Чого ти мовчиш?Невже не впізнала?
Ти ж любила мене...Подивися це ж я...-
А вона йому в відповідь! -Що тут брехати?
Я любила та прощай,я уже не твоя!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272244
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 27.07.2011
автор: Вікторія Савчук