я навчуся молитися, стану самозабутньо покірною
і тоді, однієї з безсонних ночей врешті тихо вимолю
собі щастя: із кров'ю у тебе текти під шкірою
і не буду уже ні лавою, ні лавиною
розчинюся в тобі до найменшої крапелиночки
і не буду вже ні гарячою, ні крижаною.
буде вічності мало? то спиниться часоплин такий!
я навчуся молитись і рани тобі позагоюю...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272604
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.07.2011
автор: Ляля Бо