Я думаю, що можу грати з часом
Я думаю, що можу грати часом… А він мене б’є лицем об асфальт. І так - не жаліє, з усієї сили. Добряче – щоб знала, хто тут господар і чого я варта.
Я манекен, який створений тим же часом. Пофарбована всіма барвами реальної прози життя. І лише цятки проступають на манекені. Якісь незрозумілі цятки – для чужого, неуважного ока. Це – мої відмітини. Це посвідки про те, що я індивідуальність. І це мене різнить від інших манекенів. І ці цятки топчуть інші. Бо таке життя, бо ти повинен відповідати духові часу з усією його непривабливістю. Ти – натовп. Одна з ланок великого стада. А ні … Начувайся. Чуєш?
Ти вбогий і обмежений, бо не в твоїй силі осягнути, всього, що є на Землі. Хтось і не намагається. Хтось силується, але хіба можна встигнути за потоком світла… Запевняють, що ні. Чи такі, все ж, є? А в собі розібратися – теж слабо? Го-го, які ж слабкі люди!!! Гм, вибачте, манекени. (Вони не розумні, на відміну від сапіенсів).
Нас одягнуть у розрекламовані бренди одягу. (А людям без надлишку грошей прийдеться піти в секонд. І скажуть інші, смакуючи слово – ти лууузер). Нагодують смачним і таким нездоровим чікен макнагетсом. (А хтось крикне – так смачно ж! Але то його право, як вівці. Ми ж дозволимо собі піти далі). Будемо поводитись, як нам насаджує телебачення і Інтернет. Чи не будемо. Ти вже обрав?
Чим досконаліший ти манекен, тим менше в тебе цяток «не такого, як всі». Ти ідеальний – ти слухаєш музику, яку всі слухають, одягаєшся, читаєш книги… (Господи, невже ти читаєш? Зідзвонимось добре?). Ти ідеальний. Інші покупці – такі самі манекени – приймають тебе за свого. Ей, ти свій, - чуєш? Надовго і чи по-справжньому - це питання. Але ж так солодко жити ілюзіями, що маєш друзів. Ілюзіях, побудованих на примарних і невідь ким вигаданих уявленнях. Що станеш другом, коли вип’єш з тим чи іншим. Що тебе будуть поважати, коли ти за компанію із ними закуриш… Згадуєте: «Е, а ти чого не п’єш? Ти мені друг чи нє?». (Ох, швидкоплинні, любі друзі).
О, ідеальний сірий, без відмітин манекен! Тебе всі люблять. Заздрю, аж в горлі жаба душить і мозок тріскає.
А це хто стоїть такий? Дуже він підозрілий, якісь цятки. Гм, дивно-дивно. До цього манекену не підходять. Ні, нам такого не треба. Ауфідерзейн, гудбай – не плач і не ридай. Ми не хочемо з тобою водитися. Нам треба щоб, як усі – на одне лице, без дивних цяток і витребеньок. Однакові. Почув?
Ти не палиш, не лаєшся. Не їси м’яса?! Та, той, будь нормальним, як всі. Не випендрюйся!
Таких не люблять. Пам’ятай – виділятися шкідливо. На сірому фоні треба бути сірим. Інакше, ти розумієш (?), порушуєш гармонію!
А то… Час візьме тебе сильними руками і буде довго бити об асфальт реальності. Поки до твоєї свідомості таки дійде – що саме ти робиш не так? Задумався, чи наважишся ще раз «викинути» щось таке, що не властиво «стаду»?
Так що добряче подумай наступного разу, перш ніж щось зробити. Бо тебе вправлять, без зайвих прохань, припрошувань, безкоштовно і залюбки. Бо одного дня, після такого – можеш себе не зібрати. Або зібрати уже не себе… Думай.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272912
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 31.07.2011
автор: Туманова Роза***