(медитативний переказ трипільських медитацій
Сергія Плачинди)
(уривки)
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=GHB9OsAVNQI[/youtube]
Була на початку пітьма лиш безмежна: ні зірок, ні неба - лиш ніч. Той морок холодний, густий, безконечний пронизувала одна річ - це Око, яке у віках існувало, із вічності в вічність неслось, з старих і далеких світів пролітало, створити щоб новеє щось. Отак упродовж безкінеччя летіло, а краю пітьмі не було.Та якось спинилось і раптом пустило сльозинку-росинку воно. А з росинки вродивсь Першоптах. Першобогом він був у світах. І розправив цей Сокіл тоді золотавії крила свої.Та й став він над Оком кружлять й сльозинки-росинки пускать. Як упала сльоза золота - з Ока острів тоді вироста. А із срібної потім росинки-сльози стало озеро гарне живої води.Як зелену сльозу упустив Першоптах, квіти й трави зросли на його берегах.
Сів тоді Сокіл-Род в травах високих, медитувати і думать почав. Як передумав ту думу глибоку - тьма відступила, час світла настав. Зніс тоді Сокіл із золота жолудь.З жолудя виріс тут дуб Стародуб. На першодереві славному тому в кроні крислатім зорі цвітуть. З зорь тих вродили плоди невмирущості - яблука то молодильні були. І від появи цієї могутності радості й світла настали часи. Тоді на вершину прадуба злітає, і каже звідтіль Сокіл-Род:
- Я Ирій створив! Але ж іще маю створити і світ весь.
І от в глибини свідомості Сокіл поринув. А згодом він зніс два яйця; одне було чорне, друге було біле. З живої води озерця, куди вони впали, вродилися раптом два лебеді - чорний і білий.
Один на одного кидатися стали й затіяли лютую бійку. Тоді Сокіл-Род їм сказав:
- Зупиніться! І тут біля дерева станьте! Дослухали лебеді і більше битись не стали.
А він їм:
- Погляньте! На дереві яблука он молодильні. Їдять їх безсмертні боги.
Їх з'їли і в велетнів людиноподібних враз перетворились вони. Один був русявим, блакитні мав очі - він мав керувати Добром. А другий чорніший від чорної ночі - йому управлять лише Злом. Ще яблука велетнї з дерева з'їли - аж силу відчули в собі гігант чорношкірий й гігант білошкірий.
І каже їм Сокіл тоді:
- Ви - вічні. І люди без вас не пізнають ні суті, ні сенсу буття. Нехай рівноправними вас всі вважають, бо ви складові дві життя.
Сказав Чорнобогові Сокіл:
- Ти управлятимеш смертю!
І тіло того́ враз покрилось смердючою чорною шерстю.
А Білобогові каже:
- Володарюй світом білим!
І після слів цих той зразу ж зробивсь несказано вродливим.
Ступив Чорнобог у свої володіння і морок-пітьму зненавидів. В душі його заздрість пустила коріння до Білобога. Посидів, і з розпачу раптом він гірко заплакав, пустивши дві чорні сльозинки.
З одної зродилась Мара́ - гнилоока, сварлива, брудна й люта жінка. З другої ж сльози змій Дракон утворився із головами вогняними.
- Знайду Білобога і Сокола, й Дуба, шоб разом покінчити з ними!- розправив змій панцирні крила великі й зригнув з пащі піну вогняну.
Шептав Чорнобог, посірівши:
- Тепер я володарем Ирію стану!
Білобог, коли клекіт той хижий почув, сльозинки
дві чисті і світлі пустив. Вродились з них: велетень-красень Перун, (тримав він в руках вогняні дві стріли), й з'явилась красуня також - Коляда.
Білобог молодильні їм яблука дав.
- Боги невмирущі тепер ви!- сказав.
Перуну Ирій оборонять наказав. Коляду ж він своєю жоною назвав.
Тоді саме в Ирій Дракон прилетів, накинутись на Білобога хотів. Стрілою Перун змію крила спалив. І в чорну безодню Дракон загримів. Драконові крила Володар Пітьми сльозами своїми тоді окропив - від чорних тих сліз крила знов відросли. Він плакав від заздрощів, злості й журби - збагнув, що у Вирію йо́му не бути, лиш в мороці й темряві вічно тонути - ще більше зненавидів весь білий світ, злоби́вся він тисячі й тисячі літ.
А Білобог свого помічника повчав:
- Ти ж є Перун, то мусиш прати небо! Візьми живої з озера води. Водою, небо обливати треба, щоб утворились хмари дощові!
Ян-чоловічу творчу силу мав й зробив Перун все. І пухнасті хмари у голубому небі попливли.
- Тепер тобі б стрілою в небо вдарить, щоб грім гримів й на тебе люд моливсь!
І блискавки яскраві заблищали. На землю життєдайний дощ поливсь. Щорічно інь-красуня Коляда народжувала сина-коло (Божича). Життя своє він проживав за рік, всьому живому визначав він вік. Щоранку Божич в небо підіймався, а ввечері за виднокрай вкладався. Яскраве коло Божича зростало, хрестом яскравим небо прикрашало і світло сонця людям дарувало. Дні довшали.Тепла було чимало. Життя проміння проникало всюди. Робились влітку дуже довгі дні, і виростав на втіху й радість людям тоді врожай чудовий на землі. А восени вже Божичу старіти. Тоді години довшають нічні. Жовтіє листя. Сохнуть, в'януть квіти.
Мара і Чорнобог давай радіти, що стали сили тьми -перемагати. Доводилося світлу відступати.
В найдовшу ніч старенький Божич вмер. Сказав, зрадівши,Чорнобог Марі:
- Тепер біжи на землю й Коляду знайди. Вона вагітна –
новий Божич в ній. Не дай йому на світ з'явитись ти. Тоді настане вічна чорна ніч!
І знов побігла по землі Мара - впіймати Коляду хотілось їй. Усе обнишпорила.Та дарма, богиня неба втілилась в козу.
Нового Божича родила Коляда, перехитривши знову злу Мару. 3олотоликий Божич молодий почав нове життя і рік новий.
А люди позбиралися в ватаги, колядниками се́бе нарекли і Коляду взялися віншувати, зображення ясной Звізди нести, курсуючи від хати і до хати з опудалом Священної Кози.
(1995)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273256
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.08.2011
автор: Віктор Ох