Світ,кохання ,незмушене страждання.
Мрії , глибокі почуття,
Це все даремне та нікому не потрібне,
Не потрібне нікому,коли тебе нема.
Жорстокість, біль, і клятий сум,
Чотири стіни,сутінки в кутку,
На столі погасло біле світло,
Яке як і ти, нікому в світі не потрібно.
Так має бути, ти це усвідомив,
Та стало пізно, ти на грані смерті,на волоску життя,
Один рішучий крок … і вічна тиша,
Та яка забуде біль та все життя.
Та щось вертає тебе назад і кричить «Вернись»
І зупинившись ,ти думаєш чи варто,
Все міняти, якщо ти зникнеш назавжди.
Зникнеш … впадеш в обійми до пітьми.
Зупинишся на мить,поглянеш в небо.
І прямо над тобою тисячі зірок блистить,
Ти сам себе спитаєш « Чого так страшно?
Чого так страшно вічність віднайти».
У відповідь нічого не почуєш, крім шуму магістралі,
Вона залишила тебе давно,а ти все хочеш повернути?
Вона можливо у висоті між зірками палає,
Вона так далеко, у вічнім торжестві.
А ти так хочеш крок назустріч їй зробити,
Ще трішки …ще маленький крок,і ви вже разом.
І все… в твоїх обіймах тиша.
Яка чарує... Ви знову разом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273517
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.08.2011
автор: Іван Бобітко