Спахнуть і згоріть – щоб не тліти.
Як же боляче тліти в собі!
В недосяжному за́тишку квіти
Неможливо стоять голубі.
Розфарбуй мені світ розмаїто –
Довіряюсь їдному тобі.
Розфарбуй мені долю і літо,
Щоб затишні були й голубі.
Щоб десь сосни, зелені щоб, з вохрою.
А там скелі – щоб з умброю, білі.
Розфарбуй, все що стрілося доброго
У дитинство моє на Поділлі.
Все-усе: і пречисте, і грішне,
Щоб не тільки-но чорне й біле.
Підбери якийсь сутінок ніжний,
Хай поглибшає все відболіле.
Розфарбуй трьохсотлітню негоду –
Як у муках над полем світа!
У кроваве – відчай народу
І відібрані в голод жита.
І вогонь – щоб згоріти, спахнути,
Щоб не тліти, бо так болить!
Розпиши мені пензликом рути
Того затишку Вічність і Мить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273667
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.08.2011
автор: Валя Савелюк