«Біль ― це те, що залишщилось від тебе,
Кохання залишилось від твого життя.
О, Боже! Що я робитиму без неба?
Що буде, коли не стане тебе?»
Ці фрази ви читаєте, що хвилини,
Але в інших на вустах людей.
Скажіть, люди, що мені робити,
Коли хочеться піти за небокрай?
В такі миті важко не заплакать
Я стараюсь, чесно, не відчути це,
Але так боляче на щасливих дивитись
Просто котиться сльоза.
Це і все, що хотіла сказати вам я…
О, ні! Послухайте ще трішки ось сповідь моя
Я розповім, що болить на душі,
Про те, що важко стримать мені ,
Про те, що кожного з нас зачепа
Про наше з вами буденне життя…
Всі знають, що кохання змінює в серці полюса,
Що так важко здійснити бажання всього життя,
Так важко крикнути на весь світ «Ось я!»
Такі проблеми і є моє буття.
- банальні? - так! Не сперечаюсь з вами я,
Але ж ми люди всі такі я не одна,
Багато нас таких собі сказати «кращих нагород гідних»,
Нас не мільйони - мільярди таких рівних.
Ми всі як дипломати пам’ятаємо те, що повинні забути.
Ось такі наші привілегії, вибачаюсь, дурнуваті,
«Ми вища раса ― ми люди» всі говорять навкруги,
А коли востаннє бачили Людину ви?
Запитання звісно філософське і відповіді не діждимся ми,
Бо так боїшся, що людиною став хтось інший не ти.
Я теж боюся стати такою ― знати однотипне життя,
Я зовсім молода, але хочу загубити в минулому буття,
Відчути світлу мить кохання,
Але воно приносить лиш розчарування.
Куди ділися рицарі завзяті,
Які готові із-за дам битися до відьом прокляття.
Смійтеся, з думкою, що живу я у казці,
Але я так ховаюся від проблем в своїй пастці
В своєму рідному, але в ту ж мить чужому щасті
Яке стало для мене просто напастю.
А я ― українка, я обожнюю волю,
Я розірву кайдани, які сковують мої страждання
Забуду муки, які зв’язали мої руки, через сподівання…
Що стану добрішою і щедрішою так зміню людей навкруги,
Але той хто це сказав, не бачив Україну таку як всі ми.
Вона впала на коліна перед всім світом,
Вона зруйнувала дух українців,
Розбила гордість, що козацькому роду нема переводу,
Згубила те, що було варте минулих віків.
Де тільки Україна не була
Від усіль вона вихід знайшла,
Вона була полонянкою майже всіх держав,
Але ж не покорялась все одно міцніла,
На ноги вставала ішла далі і знов…
Через 17 літ стала полонянкою минулих століть,
Але не така вольова, покірною стала вона,
Мені стидно і погано, хоч і на мить,
Що Україна наша більше не буде на Говерлі світить.
Загубила назавжди свою Гордість і українську Волю,
Продала все і, навіть, Долю.
Та що ці слова 16-ї дівчини,
Вони забудуться рівно через мить,
Вони ніщо, але потрібно було це сказати
Бо більше не могла я це терпіть.
Але на власному досвіді я зрозуміла,
Що сказане тобою змінити може твоє життя.
Сказавши, закричавши раз, що тебе більше не буде
Але люди злякаються не за тебе,
А за те, що з ними після твоєї смерті буде,
Їм начхати от і все…
Для них ти не важив нічого,
В їхньому житті ти був ніхто.
Лиш вітання ти чув в свій адрес від них,
Вони ніколи не переймалися чому ти раптом затих.
Що в тебе на душі, що в серці в твоєму,
Чому ти хворієш, чому ти так в тіні живеш,
Їм не цікаво вони не чують думку твою,
Бачать те, що хочуть і те ким ти для них існуєш.
Ти і сам такий, але ж це ― ти,
Але Ти ж не покладеш собі на цвинтарі улюблені квітки,
Це все повинні зробити вони,
Хоча ти ніхто і ніщо у їхньому житті…
Але Це все з тобою станеться, коли тебе не стане.
В глибокій-глибокій старості.
Та годі, про це я не можу мовчати,
Я хочу сильно закричати,
Більше не ховати почуття,
Відкрити світу своє в голові життя.
Хочу сказати, що потрібно мені,
Не те, що думають дорослі в своїй голові.
Я хочу жити, порозуміння і просто щастя
Хіба так багато прошу я?
Всього-на-всьго нормального життя,
Скажіть, це багато чи не права?
Чому вам, дорослим, вірять більше, а ніж нам
Ви ж брешете один одному даючи науку таку нам…
Так ми теж брешемо, але не так як ви
Ми не йдем по трупам, щоб виправдати себе,
Ми чикаємо, коли станемо старшими,
Бо будемо такі як ви, яким все одно хто ти…
А зараз я дитина і мрії в мене дитячі:
Коли виросту стану людиною,
Душею впаду,щоб гальтон не зробив з голови України плечі,
Щоб не бачити більше в гніті Україну,
Щоб не вмерло бажання до волі,
Але чому з роками українці стали кволі?
Не борються за те про, що говорив поет
Шевченко про це обписав в не один свій чернет.
Я стану борцем проти «своїх»,
Які так затоптали в землю українську святих.
Боротимусь, як мій прадід проти тих,
Хто знівечив наших стежок вікових.
За порозуміння дітей і батьків,
Боротьбу всіх віків!
Зруйную стереотипи, розвінчаю біль нещастя.
Забуду тих, хто зруйнував моє життя,
Бо не розуміли моє буття,
Чим жила, що любила я
Нічого не розуміла їхня пиха…
А потім я піду із цього світу,
Залишу спогад про себе на землі:
« Я тут була! - одна із мільярда,
Хто міг би змінити світ!...»
Але це всього на всього мрії,
Які ніколи не здійснить…(16.02.2009-17.02.2009)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273803
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.08.2011
автор: Даша Піддубна