Чомусь закортіло зірвати весь одяг... й на себе весну одягти...
Прокинутись там, де замріяні верби кохали її... Там, де ти...
Устами припасти до рук твоїх теплих, розтанути в них, наче сніг.
Між твоїх артерій розлитись нектаром по тілу у сотні доріг.
За обрій хотілось летіти щодуху, збирати в долоні росу.
Сплітати з дощу і придуманих лілій у полі дівочу косу.
Упасти долів і забути про відчай, закрити під віями час.
Завішати небо (...щоб було гарніше...) мільйонами срібних прикрас.
А ще захотілось тебе обійняти, від спеки й дощів берегти..
Із сонцем у квітах в зеленім світанні для тебе лише розцвісти...
Горіти багаттям в гарячому серці, продовженням стати у снах.
Тобі рушниками любов простеляти, до щастя - хмаринковий шлях.
Чомусь закортіло зірвати весь одяг... й на себе весну одягти...
Прокинутись там, де замріялись верби ... Залишитись там, де є ти...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274824
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.08.2011
автор: Галинка)))